Вона поверталася додому з важкими сумками, не підозрюючи, що дорогою почує слова, які все пояснять

— Звідки це? — спитав він нарешті, не дивлячись на неї.

— Із коробки. З речей твоєї мами.

— Я бачу, що з коробки, — Богдан підвів очі. — Я питаю, навіщо ти туди полізла.

Марта повільно вдихнула. Далі викручуватися було безглуздо. Таємниця, яку вона намагалася втримати в долонях, уже розповзалася між ними, як вода по тріснутій підлозі.

— Учора в маршрутці я почула розмову. Чоловік говорив телефоном про спадщину. Він назвав твоє ім’я — Богдан Миронович Коваленко.

Богдан дивився нерухомо.

— Він сказав, що тебе шукають. Що помер якийсь родич. Лишилася квартира в центрі й гроші на рахунку. Якщо тебе не знайдуть до кінця місяця, все пройде повз родину.

— І ти вирішила ритися в маминих речах, замість того щоб сказати мені?

Вона чекала крику, злості, насмішки. Та в його голосі прозвучала гіркота — глуха, важка, від якої їй стало моторошно.

— Я хотіла спершу зрозуміти, чи це правда.

— Зрозуміти що? — Богдан кинув листа на тумбочку й пройшов у кімнату. — Якщо спадщина є, вона моя. А ти влаштувала розслідування за моєю спиною.

Марта пішла за ним, і стримуване роздратування нарешті прорвало греблю.

— А що мені лишалося? Прибігти додому радісна й вручити тобі цю новину? Щоб ти сказав: «Завтра розберемося» — і ліг назад?

Він різко обернувся.

— Тобто ти наперед вирішила, що я ні на що не здатен?

— А ти здатен? — слова вилетіли раніше, ніж вона встигла їх стримати. — Два роки, Богдане. Два роки ти лежиш на цьому дивані. Я оплачую квартиру, їжу, все. Я тягаю сумки, рахую кожну копійку, викручуюся, коли грошей не вистачає. І раптом з’являється шанс змінити наше життя — і я маю просто віддати його тобі на довірі?

Тиша стала в’язкою. Богдан стояв посеред кімнати, стиснувши щелепу. На вилицях ходили жовна.

— Отже, так ти все бачиш, — сказав він майже спокійно. — Чоловік-невдаха валяється на дивані, дружина-героїня тягне дім.

— Я не казала «невдаха».

— Не казала. Зате думала.

— А що мені думати?

Він усміхнувся без радості.

— Думаєш, мені подобається? Думаєш, я насолоджуюся тим, що не можу знайти нормальну роботу?

— Ти шукаєш? — Марта не втрималася, в голосі прозвучав гіркий смішок. — Коли ти востаннє був на співбесіді?

— Три тижні тому. Потім два тижні тому. Потім минулого четверга.

Він загинав пальці, і кожне слово било по ній несподівано точно.

— Я тобі не казав, бо знав, як ти подивишся, коли мене знову не візьмуть.

Марта замовкла. Цього вона не знала. Або не хотіла знати, бо звична картина — він ледарює, вона терпить — була зручніша за правду, в якій обоє мучилися по-своєму.

— Мені сорок два, — продовжував Богдан. — Освіта — середня спеціальна. Досвід у будівництві, де зараз готові платити копійки будь-кому, аби дешевше. Кому я потрібен, Март? Кому?

Вона хотіла відповісти. Сказати щось підтримувальне, розумне, добре. Та слова застрягли. Бо десь глибоко вона розуміла: ринок не шкодував таких, як він. А її докори не робили його молодшим, освіченішим чи потрібнішим.

— Гаразд, — тихо сказала вона, сідаючи на край дивана. — Давай зараз не про це. Давай про лист.

Богдан постояв іще трохи, потім вийшов у коридор, повернувся з аркушем і опустився поруч. Папір тремтів у його пальцях.

— Писав Павло, брат того самого Семена. Здається, саме через нього й тягнеться наша гілка. Слухай.

Він почав читати, збиваючись на старі звороти:

— «Дорога Олено, хочу, щоб ти знала правду про давню сварку. Ми з Семеном були братами, але стали чужими через жінку. Її звали Дарина. Ми обидва кохали її, а вона вибрала його. Я не зміг пробачити, поїхав, одружився, прожив як прожив, та гордість виявилася дорожчою за брата. Тепер перед смертю прошу: якщо зустрінеш Семена або його дітей, передай, що я пробачив і сам прошу пробачення. Павло Остапович».

Марта слухала, і сухі імена з чужого минулого раптом наповнилися кров’ю. Два брати. Одна жінка. Образа завдовжки в життя. Родинна тріщина, що пролягла так давно, що нащадки вже не пам’ятали, звідки вона почалася, та все ще спотикалися об її краї…