Вона поверталася додому з важкими сумками, не підозрюючи, що дорогою почує слова, які все пояснять
Ключ повернувся в замку майже безшумно. Марта зайшла навшпиньки й одразу зрозуміла, що обережність зайва: з кімнати лунало чергове ток-шоу, де кілька голосів сперечалися так люто, ніби від їхнього крику залежала доля світу. Богдан нічого б не почув, навіть якби вона впустила на підлогу каструлю.
Вона дістала з комірчини драбинку, поставила її в коридорі й полізла на антресолі. Пил залоскотав ніс, на рукав посипалася сіра крихта. За старою валізою, коробкою з гірляндами й пакетом непотрібного взуття стояла та сама картонна коробка. На боці товстим маркером було написано: «Мамине». Почерк Богдана — нерівний, поспішний.
Марта спустила коробку вниз і присіла поруч. Кришка піддалася не одразу, ніби речі всередині опиралися другому народженню. Зверху лежали фотографії: Олена молода, Олена з маленьким Богданом на руках, Олена в хустці біля якоїсь садової хвіртки. Далі — листівки, засушені квіти в паперовому конверті, кілька довідок, старі листи, перев’язані ниткою.
Ціле життя, забуте під стелею.
Марта перебирала папери обережно, хоча й сама не розуміла, що шукає. Ім’я? Адресу? Доказ того, що почуте в маршрутці — не сон? Пальці тремтіли. У кімнаті за стіною сміялася телевізійна публіка, і цей штучний сміх здавався майже блюзнірським поруч із чужими листами.
На дні коробки лежав пожовклий конверт без марки. Папір став тонким, ламким, як сухий лист. Марта вийняла листа. Почерк був старечий, тремкий, але слова читалися.
«Дорога Олено, пишу тобі, бо відчуваю: недовго мені лишилося. Хочу, щоб ти знала правду про те, що було між мною і Семеном…»
Марта встигла прочитати ще кілька рядків, перш ніж за спиною стих телевізор.
Вона підвела голову. У дверях коридору стояв Богдан.
Уперше за багато місяців він не виглядав сонним. Стояв рівно, напружено, ніби його розбудили не звуком, а якимось внутрішнім поштовхом. Очі потемніли.
— Що ти робиш? — спитав він тихо.
Марта підвелася з навпочіпки, лист лишився в її руці.
— Шукала дещо.
— У маминих речах?
Він ступив ближче й простяг руку.
— Дай.
— Богдане, послухай…
— Дай сюди.
Вона могла сховати лист за спину, могла збрехати, сказати, що це випадковість. Але зупинило її не роздратування в його голосі. На обличчі Богдана було інше — страх. Незвичний, голий, майже дитячий. І цей страх на мить виявився сильнішим за її образу.
Марта простягла листа. Богдан вихопив його так різко, що крихкий папір тихо хруснув. Він читав довго. Надто довго для короткого тексту. Обличчя змінювалося: спершу злість, потім розгубленість, потім біль, ніби з листа піднялося щось, до чого він не був готовий…
