Вона поверталася додому з важкими сумками, не підозрюючи, що дорогою почує слова, які все пояснять

— То Семен — той, хто помер? — спитала вона.

— Схоже, — Богдан склав листа. — Брат мого діда. Або двоюрідний дід, як там правильно. Вони посварилися, роз’їхалися, і далі всі просто перестали одне для одного існувати.

— А тепер він помер і залишив усе тобі.

— Якщо чоловік у маршрутці не помилився.

Вони сиділи поруч на дивані, який за останні роки став для Марти символом усього застою в їхній родині. І раптом цей диван перестав бути лише місцем його бездіяльності. На ньому вони вперше за довгий час говорили не про хліб, рахунки й перегорілу лампочку, а про себе, про минуле, про те, що боліло і в нього, і в неї.

— Чому ти не сказала одразу? — спитав Богдан уже без колишньої різкості.

Марта довго мовчала. Кімната темніла, телевізор уперше був вимкнений, і чорний екран відбивав їхні розмиті силуети. У цьому відбитті вони здавалися літніми, чужими, втомленими від довгої дороги.

— Я злякалася, — сказала вона нарешті. — Не грошей. Не спадщини. Я злякалася, що нічого не зміниться.

— Тобто?

— Що ти отримаєш квартиру, гроші… і все одно лишишся десь далеко. Ти ніби поруч, щодня. Їси, спиш, дивишся телевізор. А насправді тебе наче немає. Я боялася, що з грошима ти просто остаточно сховаєшся у своїй мушлі. І я втрачу тебе вже зовсім.

Богдан дивився в стіну. Його плечі повільно опустилися, ніби з нього вийшло повітря.

— Я не знав, що ти так почуваєшся.

— А я не знала, що ти ходиш на співбесіди.

Між ними щось зрушилося. Не зникло — рани не гояться від однієї чесної фрази, — але важка крижана плита дала тріщину.

— Завтра поїдемо до нотаріуса, — сказав Богдан. — Разом. Дізнаємося, що це за справа.

— Разом, — повторила Марта.

У грудях стало трохи тепліше, та десь глибше, під цим теплом, ворухнулася звична тривога. Життя рідко дарувало їй прості подарунки. Якщо десь спалахувало світло, за ним майже завжди тягнулася тінь. Марта тоді ще не знала, наскільки точно відчула цю тінь…