Вона прийшла до банку по звичайну довідку, але випадково почула розмову, у якій пролунало її прізвище

Тітка Валя повільно підвелася з лавки. Обличчя в неї стало червоне.

— То це він, — прошепотіла вона. — То це він нас усіх обвів круг пальця, а я ж, дурна, на Галину…

— Зачекай, Валю, — урвав її Васильович і повернувся до Анатолія. — Ти що ж це, Сергійовичу? Ти наші гроші синові переказував, а вину на дружину звалював.

— Та якби вона не лізла… — раптом зірвався Анатолій і грюкнув долонею по столу так, що підскочили склянки. — Я б усе потім повернув. Я б своїми руками віддав.

— Їй у банк бігати не треба було, вдома сидіти треба було.

Він урвався. Зрозумів.

Пізно. Тиша під яблунею стала інша. Важка, щільна.

Ніби хтось вимкнув звук у вечірнього вітру. Галина вперше підвела очі. Подивилася на чоловіка спокійно, без сліз, без докору.

Просто подивилася. І відвела погляд. Людмила Богданівна тихо поклала свій журнал на стіл.

— Завтра, — сказав Васильович, і голос у нього був рівний, але недобрий, — ми всі разом підемо писати заяву до правоохоронних органів.

— Підпишемося всім товариством, — додала Раїса Юріївна.

Анатолій стояв, опустивши руки. Уже не герой зборів, не голова з папкою. Просто немолодий чоловік у старій вітрівці, в якого щойно на очах у всіх присутніх розвалилася вся його вечірня промова…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇