Вона прийшла до банку по звичайну довідку, але випадково почула розмову, у якій пролунало її прізвище

Розходилися мовчки. Тітка Валя затрималася біля хвіртки, ступила до Галини, незграбно торкнула її за рукав.

— Галю, ти мене, ти мене прости. Я ж тобі біля баків таке сказала, а він же мені, гад, ще в серпні нашептав, що ти, мовляв, гроші в панчоху ховаєш. А я, стара, повірила.

— Та годі, Валю, — тихо сказала Галина.

— Іди вже. Пізно.

У домі Анатолій спершу мовчав.

Сидів на табуретці в передпокої, не знімаючи вітрівки. Потім почав говорити про сина, про кров, яка не вода, про те, що Галина повинна зрозуміти, про 30 років разом. Голос у нього мінявся: то жалібний, то злий, то знову жалібний.

Галина слухала його мовчки, як і радила Наталія Романівна. Мовчки дістала з шухляди комода стару сіру валізу з потрісканими кутами. Поставила на підлогу посеред кімнати.

Відкрила. Почала складати. Його сорочки стосом.

Його светр зверху. Бритву з ванної. Капці.

Зарядку від телефона. Усе акуратно, без жбурляння, без ривків. Так, як тридцять років тому збирала йому сумку у відрядження.

— Галю… — Він стояв у дверях. — Ну ти ж мене знаєш.

Вона не відповіла.

Вона запам’ятала цей момент заздалегідь. Коли валізу було зібрано, Галина защіпнула обидва замочки. Поставила її біля дверей.

І тільки тоді сказала, не обертаючись:

— До сина їдь. Ти йому гроші товариства переказував. От із ним і живи.

Анатолій постояв іще секунду. Потім узяв валізу й вийшов. Хвіртка стукнула в темряві…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇