Вона прийшла до банку по звичайну довідку, але випадково почула розмову, у якій пролунало її прізвище

Галина підійшла до вікна, відсунула фіранку. Двір був порожній. Лампочка під яблунею все ще горіла.

За два тижні Наталія Романівна приїхала до неї розбирати папери для суду. Вони сиділи на тій самій кухні, під жовтим плафоном. Галина заварила свіжий чай і поставила перед юристкою чисте горнятко.

— Галино Василівно, — раптом спитала Наталія Романівна, відриваючись від папки, — а яке дівоче прізвище вашої матері?

— Савчук, — відповіла Галина. — А що?

Наталія Романівна на секунду замислилася, тоді дістала телефон і відкрила стару чорно-білу фотографію.

На знімку біля дерев’яного клубу із забитим вікном стояли дві молоді жінки. Одна, у хустці й кофті з ґудзиками, напрочуд скидалася на матір Галини в молодості: той самий овал обличчя, той самий уважний погляд. Друга була вища, з густою косою через плече.

— Праворуч моя бабуся, — сказала Наталія Романівна. — А ліворуч її двоюрідна сестра. У родині пам’ятали тільки її дівоче прізвище — Савчук.

— Схоже, це ваша бабуся по матері. Коли я побачила вас у перший день, помітила схожість, але вирішила, що вона випадкова.

— Сьогодні, розбираючи документи, знову про це подумала й вирішила спитати. Наші бабусі посварилися через спадок багато років тому й більше не спілкувалися.

Галина довго дивилася на фотографію в телефоні. На молоду жінку в хустці, якої давно немає.

Потім підвела очі на Наталію Романівну. І раптом заплакала вперше за всі ці тижні. Не від болю.

Від чогось іншого, теплого й невимовного, що людина відчуває, коли всередині в неї стає на місце камінчик, який випав багато років тому.

До зими сусіди знову зібралися під яблунею. Цього разу збори вели Людмила Богданівна і Васильович.

Журнал внесків знову вела Людмила Богданівна. Тітка Валя принесла банку малинового варення й поставила на стіл перед Галиною мовчки, не дивлячись у вічі. Галина так само мовчки кивнула.

Увечері вона сиділа на ґанку свого дому. Сама. У тих самих капцях.

У тій самій кофті. Сутінки опускалися на сад, десь за парканом гавкав собака, у повітрі пахло першим снігом. Вона думала про те, що Анатолій хотів, щоб вона зайшла в банк, підписала потрібну довідку і сама стала винною.

А вона зайшла службовим коридором. Почула своє прізвище. І вийшла звідти не дурепою з папером.

А жінкою, яка вперше за тридцять із лишком років ішла своєю власною дорогою.