Вона тікала від минулого, та в лісі натрапила на таємницю, пов’язану з її власним життям

Експертиза записки з медальйона прийшла за дев’ять днів. Левченко сама відвозила клаптик паперу й зразки почерку Петра Дорошенка, знайдені в старій особовій справі. Експерт обережно, але впевнено підтвердив: записка написана рукою загиблого робітника. Папір і чорнило відповідають заявленому часу. Слідом прийшов технічний висновок щодо архівних копій Мирона: документи справді виготовлені наприкінці дев’яностих, а не зліплені заднім числом.

Левченко порушила кримінальну справу про службове підроблення, зловживання повноваженнями й приховування обставин загибелі людей на руднику. Для місця, де холдинг був не просто підприємством, а майже окремою владою, сам факт такої справи звучав як удар у дзвін.

Та справа не означала негайного арешту. Лев Шпак за добу подав кілька скарг, клопотань, вимог про додаткові експертизи, звернень до наглядових відомств. У кожному документі акуратно натякалося: слідство тисне на системоутворювальне підприємство, заважає роботі, створює соціальну напругу. Папери були написані так гладко, що брехня в них здавалася адміністративною необхідністю.

— Вони тягнутимуть місяцями, — сказала Левченко на останній зустрічі перед зборами акціонерів. У кабінеті зібралися всі: Оксана, Надія, Мирон і Гайдук. На столі лежали копії, висновки, флешки, розкритий медальйон. — У мене є підстава для справи, але недостатньо, щоб просто зараз затримати Аркадія Гордейчука. Потрібен момент, коли відкласти стане неможливо. Коли на це дивитимуться не лише мої начальники.

— Збори за три дні, — сказала Оксана. — З камерами й пресою.

— Якщо Мирон вийде туди живим, — додала Надія, — і назве себе перед усіма, Гордейчукам буде важко пояснити, чому померла п’ять років тому людина стоїть біля мікрофона.

Левченко довго мовчала. Потім закрила папку.

— Я буду там. Офіційно — як представниця слідства, що реагує на запит преси. Неофіційно — з постановою про затримання в кишені. Але застосувати її зможу лише тоді, коли вони самі дадуть законну підставу.

— А якщо не дадуть? — спитав Мирон.

— Тоді ви скажете те, що мали сказати сім років тому, — відповіла Левченко. — Перед усім залом. Подивимось, чи витримає їхня репутація те, чого не витримала ваша совість.

Великий концертний зал, орендований холдингом під річні збори, пах не хвоєю, не мерзлою землею й не димом зимівника. Він пах квітами у високих вазах, дорогим кавою у фоє, випрасуваними костюмами й холодними парфумами. Так пахнуть гроші, коли їм дуже хочеться здаватися чистими.

Аркадій Гордейчук вийшов на сцену під оплески. Сивий, підтягнутий, у бездоганному темному костюмі, з обличчям людини, яка тридцять років не бачила, щоб її плани руйнувалися публічно. Трохи позаду стояв Назар — молодший, напружений, з усмішкою, надто добре відрепетируваною, щоб бути спокійною. Він увесь час кидав швидкі погляди в зал.

У третьому ряду серед преси сиділа Надія Волошина з блокнотом і диктофоном. Поруч — літній чоловік у сірому пальті, що спирався на палицю. Обличчя його ще зберігало сліди хвороби й голоду, але погляд був твердий. У списку акціонерів, на який секретарки майже не дивилися, значилося прізвище: Середа М.А. Триста сорок акцій за старою трудовою програмою. Маленький пакет, виданий колись працівникові рудника й не виключений із реєстру, бо ніхто не спромігся оформити смерть до кінця.

У п’ятому ряду сиділа Оксана. Без наручників, без конвою, з дозволом бути присутньою як свідок. Її впізнавали. Кілька голів обернулося, хтось прошепотів сусідові, але чоловік у цивільному поруч одним рухом дав зрозуміти: сьогодні її не чіпатимуть.

Біля службового входу, в маленькій гримерці, перетвореній на штаб, чекала Левченко з двома оперативниками й ще не пред’явленою постановою.

— Шановні акціонери, — почав Аркадій, піднімаючи склянку води. Він не знав, що ця фраза стане останньою, вимовленою ним зі сцени в ролі безроздільного господаря. — Минулий рік став для нас роком стабільності й зростання…