Вона тікала від минулого, та в лісі натрапила на таємницю, пов’язану з її власним життям
Гайдук, коли дізнався про коробку, сам запропонував їхати. План був божевільний: селище стояло майже біля прохідної рудника, де будь-яке знайоме обличчя могло обернутися тривогою. Утікачка-засуджена, журналістка, колишній начальник дільниці, якого вважали мертвим, і начальник охорони, що вирішив зрадити господарів, — така компанія не могла довго пройти непоміченою.
— Я знаю патрулі, — сказав Гайдук у зйомній квартирі Надії, де на столах громіздилися папки, кухлі й дроти від диктофонів. — Сам складав графік. О четвертій ранку, перед зміною караулу, в селищі лишається один піший обхід. Іде від прохідної за годинниковою стрілкою. Якщо зайдемо через старе кладовище, матимемо хвилин двадцять.
На той час Левченко, ризикуючи власною посадою, домоглася для Оксани тимчасового звільнення з місцевого ізолятора під зобов’язання не переховуватися, з’являтися за викликом і не залишати місто. Формально це виглядало як чудовищне послаблення режиму. По суті — було єдиним способом не втратити головну свідку до того, як справа зрушить з місця.
— Якщо в селищі щось зірветься, — сказала слідча Гайдуку прямо, — офіційно я нічого не знаю про вашу поїздку. Прикрити не зможу.
— Розумію, — відповів він. — Я не по прикриття йду. Хочу бодай раз зробити щось, за що моїй доньці не доведеться соромитися мого прізвища.
О четвертій ранку вони вийшли зі старого кладовища до Миронового дому. Низька покосилася будівля із забитими вікнами стояла в темряві, ніби давно перестала чекати господаря. Усередині пахло мишами, сирістю й пилом — запахом покинутого житла, де час лежить шарами, як попіл.
Оксана зайшла останньою й мимоволі затрималася на порозі. Порожній дім здавався не занедбаним, а таким, що затримав подих. На стіні висів потемнілий гачок від одягу, на підвіконні лежала висохла хвоя, в кутку чорнів слід від пічної труби. Усе тут говорило про життя, яке колись обірвали не смертю навіть, а зникненням: господар ніби вийшов на хвилину й не повернувся п’ять років. Мирон дивився на кімнати так, як дивляться на власне минуле крізь мутне скло. Він нічого не сказав, але Оксана зрозуміла: йому болить не менше, ніж страшно.
Мирон, важко спираючись на палицю, одразу підійшов до потрібної половиці. Руки тремтіли, але він знайшов щілину, підчепив дошку й витяг із землі залізну коробку, перев’язану зітлілою білизняною мотузкою. Усередині лежали копії: журнали допуску за березень, акт про нещасний випадок із Петром Дорошенком, фотокопія розпорядження Степана Гордейчука про нічну розробку без допуску, позначки про зміну й схема ділянки. Папери пахли погребом, але були читабельні.
— Це все? — прошепотіла Надія, перебираючи аркуші при світлі телефона.
— Це лише мала частина, — сказав Мирон. — Але досить, щоб показати: вони не вперше міняли дату чужої смерті.
У цю мить зовні скрипнув сніг. Кроки наближалися з боку прохідної. Гайдук підняв руку, і всі погасили ліхтарики.
— Патруль, — прошепотів він.
Вони завмерли в темному погребі, слухаючи, як кроки дійшли до ґанку, постояли там нескінченну хвилину й віддалилися. Гайдук вичекав іще довго, перш ніж дозволив рухатися.
— Звичайний обхід сюди не ходить, — сказав він уже біля кладовища, притискаючи коробку до грудей. — Хтось підозрював, що в домі може бути світло. Отже, в нас менше часу, ніж ми думали…
