Вона вийшла заміж, щоб урятувати родину від боргів, не підозрюючи, хто насправді ховається за образом старого
— Він добре виглядає, — швидко сказала Ганна. — Стежить за собою. Ввічливий. Щедрий. У нього своя культура, свої правила, але він не звір.
— Як утішно.
— Не язви, — відрізала Ганна. — За тиждень зустріч. Подивишся на нього. Ніхто тебе в мішку не потягне.
За тиждень Марія побачила людину, за яку їй пропонували вийти заміж.
Зустріч призначили в закритому кабінеті ресторану на верхньому поверсі ділового центру. Марія вдягла просту темно-синю сукню, яку купувала ще на випускний молодшої сестри подруги, і старе пальто з потертою опушкою. Мати довго поправляла їй волосся біля дзеркала в передпокої, а потім раптом пригорнула до себе так міцно, що Марія відчула, як тремтить її тіло.
— Пробач мені, донечко, — прошепотіла Олена.
Марія хотіла відповісти зло, але не змогла. Тільки видихнула:
— Не треба.
У ресторані було тихо. На столах стояли білі скатертини, прибори блищали так, ніби ними ніколи не їли, тільки показували, як живуть інші люди. Ганна йшла попереду впевнено, а Марія почувалася школяркою, яку ведуть до директора після несправедливого звинувачення.
У кабінеті біля вікна сидів високий чоловік у темному костюмі. Коли він підвівся, Марія машинально зупинилася.
Він справді був старим. Або хотів здаватися старим. Густа сива борода закривала нижню частину обличчя, волосся, зачесане назад, теж було сріблястим. Шкіра смаглява, очі темні, уважні. На правій руці — велика каблучка без каменя. Рухи повільні, стримані.
— Маріє, — сказав він із легким акцентом. — Радий зустрічі.
Він не простягнув руку одразу. Зачекав, поки вона сама вирішить. Це чомусь розлютило її ще дужче.
— Я не рада, — сказала вона.
Ганна ахнула.
Чоловік трохи схилив голову.
— Розумію.
— Не розумієте.
— Можливо.
Він говорив м’яко, але не запобігливо. Від цього Марії стало не по собі. Вона чекала побачити самовдоволеного старого з жирними пальцями, який розглядатиме її, як товар. А він дивився спокійно, майже сумно. І все одно це нічого не змінювало.
— Ви купуєте собі дружину, — сказала вона.
Ганна зашипіла:
— Машо!
Чоловік підняв долоню, зупиняючи її.
— Вона має право так думати. Збоку це має саме такий вигляд.
— А не збоку?
— Не збоку складніше.
— Я не хочу складніше. Я хочу знати, навіщо вам це.
Він подивився на Ганну.
— Залиште нас на кілька хвилин.
— Але…
— Будь ласка.
Ганна невдоволено стиснула губи, але вийшла. Двері зачинилися м’яко, майже безшумно.
Марія залишилася стояти. Сідати вона не збиралася.
Чоловік підійшов до столу, налив води у склянку, поставив перед нею.
— Ви бліда.
— Не ваша турбота.
— Поки що ні.
Марія стиснула сумку обома руками.
— Ви завжди так говорите? Ніби все вже вирішено?
Він на мить заплющив очі, як людина, якій боляче від власного слова.
— Пробачте. Я звик говорити невдало.
— Навіщо вам дружина?
