Вона вийшла заміж, щоб урятувати родину від боргів, не підозрюючи, хто насправді ховається за образом старого

— Мені потрібен шлюб, який влаштує мою родину й партнерів. Жінка, з якою не буде зайвих запитань.

— Тобто ширма.

— Можна назвати й так.

— А чому я?

Він довго мовчав. За склом кабінету місто було сірим, мокрим, розмитим. Машини повзли внизу, як жуки.

— Бо ваш батько опинився в руках поганих людей, — сказав він нарешті. — І тому, що вашу родину можна витягти.

— Із милосердя?

— Ні.

— Тоді з чого?

— Із провини.

Марія насупилася.

— Перед ким?

Він не відповів. Тільки дістав із внутрішньої кишені конверт і поклав на стіл.

— Тут умови, які захищають вас. Ви житимете в окремій кімнаті. Ніхто не має права примушувати вас до близькості. Через рік ви можете піти. Раніше — теж, якщо буде загроза вашій безпеці. Гроші на лікування вашої матері перераховуються одразу. Борг вашого батька закривається офіційно, через банк. Усі документи перевірить незалежний юрист, якого оберете ви.

Вона дивилася на конверт і відчувала, як холонуть пальці.

— Дуже шляхетний договір купівлі-продажу.

— Так, — тихо сказав він. — Розумію.

— Ви розумієте занадто багато для людини, яка це робить.

У його очах щось здригнулося.

— Іноді люди роблять неправильне, намагаючись виправити ще більш неправильне.

У цей момент за дверима пролунав приглушений голос Ганни. Вона з кимось говорила телефоном, але слів було не розібрати. Чоловік напружився, ледь помітно повернувши голову. Потім знову подивився на Марію.

— Не довіряйте вашій тітці повністю, — сказав він майже пошепки.

Марія здригнулася.

— Що?

Двері відчинилися. Ганна увійшла з усмішкою, надто широкою.

— Ну що, познайомилися?

Чоловік відступив на крок.

— Так.

Марія взяла конверт. Не тому, що погодилася. Тому що його остання фраза вчепилася в неї найдужче.

Не довіряйте вашій тітці повністю.

Удома вона розкрила конверт на кухні, коли батьки вже спали. На годиннику було майже дві. Чай у горнятку давно вистиг, на поверхні плавала тонка плівка. Марія читала документи повільно, рядок за рядком. Там справді були умови, які захищали її краще, ніж вона чекала. Окремий рахунок. Окрема кімната. Заборона на тиск. Можливість розірвання. Зобов’язання закрити борг незалежно від тривалості шлюбу, якщо його буде укладено.

Унизу лежала візитка юристки — Ірина Литвин. Не з кола Ганни. Не з тих, кого та називала «своїми людьми». На звороті візитки рукою було написано: «Можете зателефонувати без попередження. Краще не з домашнього телефону».

Марія довго дивилася на цю фразу.

Потім узяла мобільний, вийшла в під’їзд, спустилася на два прольоти нижче, де пахло фарбою й котячим кормом, і набрала номер.

Ірина відповіла після другого гудка, сонним, але зібраним голосом.

— Так.

— Мене звати Марія Коваленко. Мені дали ваш номер.

Пауза.

— Ви зараз сама?

— Так.

— Документи у вас?