Вона запевняла чоловіка у вірності, аж поки його несподіване повернення не відкрило зовсім іншу правду

— спитала вона.

— Так.

— Мені вашу адресу дала Ірина Вікторівна. Я Ольга. Дружина Руслана.

Павло відчув, як Аня за його спиною перестала шарудіти папером.

— Дружина?

Ольга всміхнулася без радості.

— Майже колишня. Хоча за документами ще дружина. Він сказав, що поїхав на заробітки. Потім я отримала листа з банку. Виявилося, він узяв кредит, указавши вашою адресою місце проживання. І ще… — Вона дістала з сумки конверт. — Він намагався оформити на себе доставку обладнання для якогось малого бізнесу. На вашу адресу. Там потрібна була постійна адреса, стабільне місце. Я почала шукати. Знайшла Марину в його телефоні. Він забув стару синхронізацію на планшеті сина.

Павло запросив її на кухню. Лєна повела дітей до кімнати.

Ольга говорила тихо, без істерики. Видно було, що сльози в неї скінчилися давно.

Руслан, як з’ясувалося, вже не вперше знаходив жінку з житлом і складною сімейною ситуацією. Втирався в довіру, допомагав грошима, розповідав про зв’язки, обіцяв «вирішити документи». Йому потрібна була реєстрація не для проживання, а для кредитів, договорів і видимості надійності. З Мариною він познайомився через салон. Спершу оплатив їй навчання, потім позичив грошей, потім почав приїздити «поговорити». Коли дізнався, що чоловік поїхав надовго, а телефон із сімкою залишився вдома, запропонував «легкий варіант»: зареєструватися тимчасово, взяти кредит, закрити Маринині борги, а потім «усе прибрати».

— Він їй казав, що кохає? — спитав Павло, сам здивувавшись своєму запитанню.

Ольга подивилася на нього зі співчуттям.

— Він усім так каже. І кожній здається, що з нею по-справжньому.

Вона передала Ірині листування, банківські сповіщення, фотографії документів, де фігурувала Павлова адреса. На одній фотографії, зробленій Ольгою з екрана планшета, був чат Руслана з невідомим контактом. Фраза внизу обпекла Павла: «Чоловік повернеться не скоро. Квартира його, але баба ручна. Код через старий телефон пройде».

Ірина довго дивилася на цю фразу.

— От тепер у нас не просто сімейний бруд, — сказала вона. — Тепер у нас мотив.

Марина зникла на два дні. Не відповідала на дзвінки, не з’являлася в суді, не приходила до матері. Павло спершу думав, що це чергова гра, потім злякався за Аню, потім за саму Марину, як не дивно. Увечері третього дня вона подзвонила з незнайомого номера.

— Пашо, можна я прийду? Сама.

Лєна сказала:

— Не пускай без свідка.

Павло кивнув. Тому Марина прийшла в присутності Ірини. Вигляд у неї був такий, ніби за ці дні вона постаріла на десять років. Без макіяжу, з потрісканими губами, у старій куртці. Сіла на край стільця, не знявши шарфа.

— Я все зіпсувала, — сказала вона.

Ніхто не відповів.

— Я не буду виправдовуватися. Хоча дуже хочеться. Сказати, що була сама, що ти весь час працював, що я втомилася рахувати копійки. Це все правда, але це не виправдання.

Павло сидів навпроти й дивився на жінку, яку кохав дванадцять років. Він раптом побачив не чудовисько, не ворога, а слабку людину, яка захотіла красивої брехні й впустила її в дім. Від цього не стало легше.

— Навіщо ти прописала його? — спитав він.

Марина заплющила очі.

— Він сказав, що йому потрібна адреса для договору. Що потім нам дадуть гроші, ми закриємо кредит, зробимо ремонт. Я спершу відмовилася. Потім він почав казати, що ти тримаєш мене в злиднях, що я варта більшого. Я сама хотіла в це вірити. Розумієш? Мені було приємно, що хтось каже: «Ти не кухонна ганчірка, ти жінка». А потім уже було пізно. Він дав мені гроші. Я витратила. Він сказав, що якщо я відмовлюся, розповість тобі все й іще вимагатиме борг. Потім… потім я сама взяла твій телефон.

— Підпис?

— Він зробив. Із твоїх старих паперів. Я тільки відсканувала.

Ірина ввімкнула диктофон на телефоні.

— Марино, ви готові це повторити в межах пояснення?