Вони дали їй лише дві години, не підозрюючи, хто вже багато років ховався в цьому лісі

Підійшов до машини з правого боку. Там, де його не було видно у водійське дзеркало, — мертва зона. Два кроки.

Три. Зупинився біля заднього колеса. Постукав кісточками по склу задніх дверцят.

Тихо. Один раз.

У машині почався рух. Тарас сіпнувся. Потягнувся до зброї.

Мороз підняв руку. Стоп. Скло поїхало вниз на п’ять сантиметрів.

«Олегу Михайловичу», — сказав він їм у щілину. Тихо. Рівно.

«Вийдіть із машини, будь ласка». Пауза. «Хто ви?» Голос прокурора.

Спокійний. Майже. «Той, хто живе в цьому лісі», — відповів він.

«У вас є вибір. Вийдіть самі. Поговоримо. Не вийдете — я кину це у вікно й почекаю, поки ви вийдете самі».

Він підняв гранату так, щоб було видно крізь щілину. «Вона вас не вб’є. Але наступні двадцять хвилин ви будете сліпими й глухими. На морозі. На порожній трасі. Обирайте».

Довга тиша. Потім клацання дверного замка. Мороз вийшов першим.

За ним водій. Тарас спробував вийти зі зброєю, але Павло просто взяв його за зап’ясток і відвів руку вбік. Тарас подивився на нього, і щось у цьому погляді, в абсолютному спокої цього погляду, змусило його не чинити опору.

Вони стояли на засніженій трасі. Прокурор, водій і двоє його людей. Молодий із пошкодженою ногою залишився в машині.

Він стояв навпроти, і в місячному світлі було видно тільки його контур. Високий, нерухомий, із руками, опущеними вздовж тіла. «Хто ви?» — повторив Мороз.

«Це неважливо. Важливе інше». Він дивився на прокурора рівно, без злості, без тріумфу.

«Дівчина, яку ви послали вбити, жива. Вона в безпеці. Ваші люди більше не становлять загрози. І все, що ви робили на цій трасі останні кілька років, я знаю. Не лише про цю ніч».

Мороз мовчав. Його обличчя в місячному світлі було нерухоме. «Жінка з 202-го кілометра, — провадив він. — Три роки тому. І та, що до неї. І та, що до неї. Я жив тут вісім років. Я багато чув».

«Ви не можете довести», — сказав Мороз тихо.

«Я не піду в місцеву прокуратуру, — погодився він. — Не піду в районну поліцію. Я розумію, як це влаштовано у вашому районі. Але є люди, які мені винні. Старі борги, які не мають строку давності. І ці люди працюють не тут».

Пауза. «Чого ви хочете?» — спитав Мороз.

«Нічого від вас. Я вже взяв, що треба». Він дістав із внутрішньої кишені конверт. Не віддав прокуророві, просто показав.

«Тут дати, місця, опис. Усе, що я чув і бачив за вісім років. За 48 годин це буде в обласному центрі. У потрібних руках».

Мороз дивився на конверт. Щось у його обличчі, майже непомітно, зовсім трохи, змінилося.

Не страх. Радше, розуміння. Таке розуміння буває в людей, які все життя рухали фігури на дошці й раптом бачать, що фігури рухаються самі.

«Ви мрець, — сказав він неголосно. — Хто б ви не були». — «Я вже мрець», — відповів Павло спокійно.

Вісім років як. Мертвому втрачати нічого. Він відступив на крок, потім ще на один.

«Їдьте, — сказав він. — І передайте своїм людям, що більше не треба їздити цією трасою вночі. Вона зайнята».

Він зробив останній крок назад, і темрява поглинула його. Просто розчинився між деревами безшумно, наче його ніколи й не було…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇