Вони думали, що контролюють чуже весілля, не підозрюючи, хто вже чекає на них за святковими дверима

На ранок Назар повертався до хатини через болото. Утома навалилася на нього всією вагою: боліли старі шрами, пальці німіли від холоду, у скронях гуло. Але разом з утомою в ньому жила ясність, майже лячна. Кожен роззброєний чоловік Романа, кожен зірваний рейд, кожна чутка, яка тепер повзла районом, ніби засипала жменею землі ту чорну яму, що відкрилася в ньому після зимового перевалу.

Біля хатини він тихо свиснув умовний сигнал. Марина відчинила двері майже відразу. Вона не спала. Під очима залягли тіні, але, побачивши його живим, дівчина видихнула так, ніби весь цей час тримала в грудях камінь. У її погляді з’явилося щось більше, ніж вдячність. Віра. Небезпечна, беззастережна віра людини, якій більше ні на кого спертися.

Назар поклав на стіл трофейну зброю й утомлено сів на табурет.

— Перше коло завершене, — сказав він. — Тепер він боїться. А коли такі, як Роман, бояться, вони починають шукати зрадників поруч.

Марина мовчки слухала. Її руки лежали на столі, пальці були зчеплені до білизни.

— У нього є місце, де він зберігає докази, — промовила вона після довгої паузи. — Батько казав. Не прямо, але я запам’ятала.

Вона розповіла про закриту мисливську базу біля глухого озера, за сорок кілометрів від селища. До неї вела одна розбита лісовозна дорога. Там Роман приймав чиновників, людей із наглядових кабінетів, начальника місцевої поліції, майора Гринюка. За високим парканом стояв головний зруб, а під ним — підвал із важкими сталевими дверима. У сейфі, за словами батька, зберігалися не стільки гроші, скільки справжня влада Костюка: боргові розписки, чорні зошити, підставні папери, фотографії й записи закритих вечорів, після яких жоден місцевий начальник не міг дивитися Романові в очі без страху.

— Поки це в нього, поліція його прикриватиме, — сказала Марина. — Вони всі на повідку.

Назар слухав, не перебиваючи. У голові в нього вже складався план. Він бачив не будинок і сейф, а вузли однієї мережі: поліція, чиновники, гроші, страх, компромат. Якщо ворог сильніший числом, треба бити не по числу, а по зв’язках, по управлінню, по довірі між тими, хто тримає систему. Хай вона почне валитися зсередини.

Удень він перевів Марину в інше укриття. Старий сховок, що лишився від геологічної партії, був вритий у схил пагорба за кілька кілометрів від хатини. Про нього знали лише старі лісники, та й ті давно роз’їхалися або повмирали. Дорога туди йшла камінням і сухим корінням, де майже не лишалося слідів. Усередині пахло залізом, сирістю й землею, але було сухо, закрито й непомітно. Марина зблідла, коли побачила люк: після підвалу будь-яке підземелля било по пам’яті. Назар помітив це й не став квапити. Він першим спустився вниз, засвітив ліхтар, показав другий вихід повітря, полиці, запасні ковдри. Лише після цього вона ступила слідом. Назар залишив їжу, теплий спальник, воду й пістолет.

— Запам’ятай: мій стукіт — три, пауза, два, — сказав він. — Усе інше не відчиняти. Голоси, прохання, плач, погрози — байдуже.

Марина взяла зброю обома руками. Її долоні тремтіли, але погляд був твердий. Назар коротко показав, де запобіжник, як тримати ствол донизу, як не підносити палець до спуску без потреби. Він говорив без пафосу, майже буденно, і від цієї буденності Марині стало страшніше: отже, він справді припускав, що хтось може дістатися й сюди.

— Ти повернешся?

Назар помовчав. Він не любив обіцянок, які залежали від удачі.

— Постараюся, — відповів він чесно.

Він закрив важку кришку люка, замаскував її лапником і гілками, потім пішов до мисливської бази. Дорога забрала майже дванадцять годин. Він ішов через трясовини, по пояс переходив крижані струмки, відігрівав руки біля крихітних вогнищ і знову гасив їх, щоб дим не виказав маршрут. До ночі туман накрив ліс густою сирою пеленою.

Близько третьої години, коли темрява стала в’язкою й майже відчутною на дотик, Назар лежав на краю урвища й дивився вниз. База Романа здавалася фортецею: високий частокіл, прожектори по кутах, генератор у прибудові, патрулі у дворі. Від озера тягло холодом, туман стелився над водою, і світло прожекторів робило його схожим на молоко. П’ятеро охоронців, собаки, зброя, світло, зачинені двері. На папері така охорона виглядала переконливо. У житті вона мала слабкі місця: втому людей, звичні маршрути, сліпі зони між колами світла, самовпевненість тих, хто надто давно нікого не боявся. Усе це мало лякати випадкового гостя. Але не того, хто звик приходити туди, де його не чекають…