Вони кинули мене в будинку для літніх зі словами «Батьку, ти нам заважаєш жити». Але вони не знали одного секрету…

— Що далі? — спитав Тарас, коли ключ ліг до моєї кишені.

Я дістав телефон і знайшов адресу нотаріальної контори, стару, знайому ще з давніх часів. Вона містилася в центрі, на вулиці, де майже всі будинки пам’ятали кілька поколінь мешканців.

— До нотаріуса. Просто зараз.

— Навіщо?

— Заповіт. Давно треба було зробити, все відкладав.

Тарас зрозумів не одразу, але потім його обличчя стало серйозним.

— Квартиру синові не залишиш?

Я озирнувся на гараж. Світлий прямокутник на стіні здавався чужим вікном, за яким лишилося тридцять років моєї неуважності до власної долі.

— Квартиру — місцевому дитячому будинку. Гроші від картини я розпоряджу окремо: частину тобі, і не сперечайся; частину — пансіонату, на ремонт і нормальні умови; частину залишу собі на життя. Люди там живуть, Тарасе, не речі зберігаються. Коридори облуплені, крісла старі, все тримається на терпінні.

Тарас мовчав довго.

— Мені не треба, Колю. У мене все є.

— Ти єдиний, хто не зрадив і не відвернувся. Три роки мовчав про чужий секрет. Сьогодні приїхав без зайвих запитань. Це варте більше, ніж гроші. Але гроші теж візьмеш.

Він відвернувся, ніби розглядав мокрий ряд гаражів. Очі в нього заблищали, але він швидко кліпнув.

— Упертий ти чоловік.

— Запізно виправлятися.

Ми вже йшли до машини, коли мій телефон завібрував. На екрані висвітилося ім’я Андрія. Вдруге за день. Перший дзвінок я пропустив уранці. Тепер він дзвонив знову. Я дивився на екран, поки вібрація не обірвалася.

— Син? — спитав Тарас.

— Так.

— Не береш?

— Поки ні. Візьму, коли буде що сказати.

Ми сіли в машину. Тарас завів двигун. І тут надійшло повідомлення з незнайомого номера. Я відкрив його, прочитав, потім перечитав ще раз.

— Тарасе, їдь швидше.

— Що?

Я показав йому телефон. Писав Мирон Степанович. Яким чином він дістав мій номер, я навіть не став гадати. Така людина за бажання знайшла б номер у місяця.

«Миколо Петровичу. Приїхала жінка, каже, невістка. Вимагає директора. Кричить, що ви не розумієте, що робите, і вона домагатиметься опіки. Роман Кирилович тримається, але каже, часу у вас мало. Поспішайте».

Тарас прочитав, і його обличчя потемніло.

— У центр, — сказав я. — До нотаріуса. Швидко.

Він натиснув на газ.

Денне місто зустріло нас заторами, мокрими перехрестями й нетерплячими сигналами. Тарас знав двори, об’їзні проїзди, вузькі вулиці за старими будинками. Машина пірнала між кварталами, оминала головні потоки, вискакувала на вільні ділянки. Я сидів поруч, дивлячись на годинник. Марта вже в пансіонаті. Вона вимагає директора. Хоче виставити мене людиною, яка не відповідає за свої вчинки. Отже, їхній план був глибший, ніж проста спроба забрати квартиру.

Поки я при здоровому глузді, власність моя. Отже, треба поставити під сумнів мій розум. Тоді син зможе стати представником, а далі все спробують оформити без мого голосу. Швидко. Холодно. Майже акуратно.

Хороший план, якщо не знати, що старі іноді думають повільніше, але бачать далі…