Вони кинули мене в будинку для літніх зі словами «Батьку, ти нам заважаєш жити». Але вони не знали одного секрету…

Сім з половиною мільйонів. За полотно, яке тридцять років висіло в гаражі між лижами й верстаком. Я не показав виду, але всередині в мене на мить стало порожньо, ніби хтось розчинив двері на сильний вітер.

— Готівкою сьогодні? — спитав я.

— Сьогодні повністю не зможу. Завтра вранці — переказом на рахунок або готівкою, як вам зручніше. Зараз — розписка й серйозний завдаток. Достатній, щоб угода не виглядала порожньою обіцянкою.

Я подивився на нього.

— Картина має піти сьогодні. Це умова.

Павло Григорович затримав на мені погляд. Він не спитав чому. Видно, щось зрозумів без слів.

— Добре. Картина піде сьогодні. Гроші завтра вранці. Розписку оформлюємо зараз.

Тарас поруч ледь чутно видихнув. Павло Григорович дістав із внутрішньої кишені складений аркуш. Видно було, що він приїхав підготовленим. Написав швидко, впевненою рукою, простягнув мені. Я прочитав кожен рядок. Старі звички інженера й людини, що прожила довге життя, не зникають: не підписуй того, чого не зрозумів.

Усе було складено чисто. Я підписав. Він передав мені конверт із завдатком і візитівку.

— Номер рахунку надішліть до вечора. О дев’ятій ранку гроші будуть у вас.

— Домовилися.

Він дбайливо загорнув картину в спеціальний щільний чохол, який привіз із собою. Біля виходу з гаража зупинився.

— Миколо Петровичу, особисте запитання можна?

— Можна.

— Звідки вона у вас?

— Дядько залишив.

— Він розумів її цінність?

Я подивився на чохол, під яким уже сховалися ліс, туман і мисливець.

— Не знаю. Думаю, він просто любив її.

Павло Григорович кивнув, і в цьому кивку була повага не до ціни, а до пам’яті.

— Вона буде в добрих руках.

Машина поїхала. Ми з Тарасом залишилися біля відчиненого гаража. На стіні, де тридцять років висіла картина, лишився світлий прямокутник — слід, трохи блідіший за решту дошки.

— Ну от, — тихо сказав Тарас.

— Ну от, — повторив я і замкнув гараж…