Вони кинули мене в будинку для літніх зі словами «Батьку, ти нам заважаєш жити». Але вони не знали одного секрету…

— Ти певен, що тебе приймуть без запису? — спитав Тарас, не відриваючи погляду від дороги.

— Там працює Лідія Антонівна. Ми з нею давно знайомі.

— Наскільки давно?

— Років сорок.

— Сорок? — він скосив на мене очі. — Колю, за сорок років люди іноді забувають навіть власні обіцянки.

— Вона мене пам’ятає.

— Ти картину тридцять років пам’ятав, нотаріуса сорок років пам’ятаєш. Ти взагалі щось забуваєш?

— Забуваю. Але не те, що може знадобитися.

Телефон знову завібрував. Андрій. Третій дзвінок за годину. Я скинув. Якщо дзвонить так часто, значить, Марта вже повідомила йому, що я не лежу безпорадно на казенному ліжку, а рухаюся. Вони діяли разом. Або, принаймні, тепер уже разом намагалися зупинити те, що самі запустили.

— На наступному повороті ліворуч, — сказав я. — Там швидше.

Нотаріальна контора майже не змінилася. Тільки вивіска стала новою, пластиковий блиск замінив стару табличку. А всередині все було, як і раніше: важкі двері, запах паперу, довгий коридор, кілька стільців біля стіни. За стійкою сиділа молода працівниця.

— Ви записані?

— Мені потрібна Лідія Антонівна. Скажіть, що прийшов Кравець Микола Петрович.

Дівчина подивилася на мене з сумнівом, потім на Тараса. Все ж узяла слухавку.

— Лідіє Антонівно, тут Кравець Микола Петрович. Каже, ви його знаєте.

Пауза була короткою. Обличчя дівчини змінилося.

— Так, добре.

Вона поклала слухавку й уже інакше кивнула мені.

— Другий кабінет. Проходьте.

Лідія Антонівна виявилася такою, якою я її пам’ятав, тільки волосся стало зовсім білим. Спина пряма, окуляри в тонкій оправі, погляд гострий. Вона підвелася з-за столу.

— Колю, скільки ж років минуло.

— Багато, Лідо. Мені потрібна допомога. Терміново.

Вона подивилася на мене одну секунду. Цієї секунди їй вистачило, щоб зрозуміти: говорити про минуле ніколи.

— Сідай. Кажи.

Я розповів коротко: пансіонат, квартира, син, невістка, спроба домогтися опіки, продаж картини. Лідія Антонівна слухала мовчки. Коли я закінчив, узяла ручку й посунула до себе клавіатуру.

— Заповіт будемо робити зараз. Диктуй.

— У мене мало часу. Вона вже тисне на директора.

— Колю, поки ти сидиш переді мною і ясно кажеш, чого хочеш, жодні крики в коридорах нічого не значать. Я проведу бесіду, зафіксую твою волю, посвідчу документ. Диктуй спокійно.

Я глибоко вдихнув і почав говорити. Кожне слово давно лежало всередині, просто чекало форми. Квартира в старому центральному будинку — місцевому дитячому будинку. Повністю, без умов. Гроші, які залишаться на моїх рахунках на момент набуття заповітом чинності, поділити між Тарасом Даниловичем Гнатюком, моїм другом, і пансіонатом «Тихий берег» — суворо на ремонт і облаштування. Кошти на власне життя я залишу собі зараз, без жодних нотаріальних формул. Синові, Андрію Миколайовичу Кравцю, нічого.

Тарас сидів біля стіни й мовчав. Тільки коли почув своє прізвище, підняв руку, ніби хотів заперечити. Я навіть не обернувся, тільки похитав головою. Не зараз.

Лідія Антонівна друкувала швидко. Папір вийшов із принтера з тихим шелестом. Вона поклала аркуш переді мною. Я прочитав усе до останньої коми. Помилок не було. Я взяв ручку.

І в цю мить двері кабінету відчинилися без стуку…