Вони кинули мене в будинку для літніх зі словами «Батьку, ти нам заважаєш жити». Але вони не знали одного секрету…

— Добре, — сказав я.

Вони обоє розгубилися. Андрій навіть кліпнув, ніби чекав крику, суперечки, сліз, а отримав порожню згоду. Марта швидко взяла себе в руки, але по обличчю було видно: такого легкого завершення вона не припускала.

Я пішов до кімнати збиратися. Багато не брав. Зміну білизни, теплий светр, ліки, бритву, стару книжку. Фотографію Оксани в маленькій рамці, ту, яку колись брав із собою у відрядження. І ще одну річ — потерту записну книжку з телефонними номерами, які я не переносив у новий апарат і не викидав багато років. Деякі люди зникають із життя, але їхні номери залишаються як тонкі мости крізь час.

У машині їхали мовчки. Андрій тримався за кермо обома руками й дивився тільки вперед. Марта гортала щось у телефоні. Я дивився у вікно на місто, яке знав майже навпомацки: знайомі зупинки, старі фасади, двір, де колись купував Андрієві морозиво. Я думав про квартиру. Про те, як увечері вони повернуться туди вже без мене, відчинять шафи, пройдуть кімнатами, почнуть обговорювати ремонт, вікна, меблі, ціну. Думав про гараж. Про те, що висіло там між старими лижами й верстаком. І про те, що Андрій із Мартою навіть не підозрюють, повз що проходили все життя.

Пансіонат називався «Тихий берег». Двоповерхова будівля стояла за містом, серед беріз. З вигляду все було чисто й навіть спокійно: заметена доріжка, охайний ґанок, білі фіранки у вікнах. Андрій заніс сумки всередину. Марта швидко поговорила з адміністраторкою — діловито, сухо, ніби оформлювала зберігання багажу. Біля входу син зупинився. Я подумав, що він хоча б обійме мене або скаже щось людське.

Він сказав:

— Ми будемо приїздити. Облаштовуйся.

І все. Машина розвернулася, виїхала за ворота, зникла за поворотом. Я стояв із сумкою біля дверей і дивився їй услід. Вісімдесят три роки життя, п’ятдесят один рік у рідній квартирі, робота, родина, похорон дружини, старість — і ось підсумок: я біля входу в чужий дім, як річ, яку винесли, щоб звільнити місце.

Молода адміністраторка виглянула з-за дверей.

— Миколо Петровичу, проходьте. Я покажу кімнату.

Я взяв сумку, але перед тим як увійти, дістав телефон. Знайшов номер у старій записній книжці й натиснув виклик. Після третього гудка пролунав хриплуватий, сонний голос.

— Алло?

— Тарасе, це Микола. Не розбудив?

— Колю? Ти де? Що сталося?

— Потім розкажу. Ти пам’ятаєш нашу розмову про картину?

На тому кінці запала пауза. Обережна, насторожена.

— Пам’ятаю.

— І того чоловіка, який три роки тому хотів її купити, теж пам’ятаєш?

Пауза стала довшою.

— Колю, ти зараз серйозно?

— Цілком. Мені знадобиться твоя допомога. Часу мало.

За моєю спиною клацнули двері. Адміністраторка терпляче чекала. Я підняв палець, просячи секунду.

— Приїжджай, — сказав Тарас. — Хоч зараз.

— Зараз не вийде. Скоро зателефоную. Будь на зв’язку.

Я прибрав телефон і ввійшов до будівлі. План ще не був оформлений до останньої деталі, але його обриси вже поставали в голові. Часу в мене було небагато. Але небагато — це все-таки не нічого…