Вони кинули мене в будинку для літніх зі словами «Батьку, ти нам заважаєш жити». Але вони не знали одного секрету…

Останні два роки Андрій і Марта раптом почали навідуватися частіше. Спершу я навіть зрадів. Вирішив: син, видно, подорослішав, почав розуміти, що батько не вічний, що треба встигнути сказати одне одному бодай прості слова. Я готував суп, діставав гарний посуд, той самий, що Оксана берегла для свят. Ставив на стіл серветки, варив міцний чай, заздалегідь купував тістечка, які Андрій любив у дитинстві.

Тільки радість моя виявилася сліпою. Вони приїздили не до мене. Вони приїздили дивитися квартиру. Марта затримувалася в дверних прорізах, примружувалася оцінювально, ніби міряла стіни очима. Андрій ходив кімнатами мовчки, зазирав у комору, питав, чи давно я міняв труби. Одного разу Марта, ніби між іншим, сказала, що планування тут рідкісне, стелі високі, район зручний, такий варіант довго на ринку не затримався б. Я тоді пропустив це повз вуха. Не треба було пропускати.

Тієї неділі вони приїхали рано, близько дев’ятої. Я ще сидів на кухні з чаєм. У горнятку холола заварка, за вікном нерухомо стояли мокрі після ночі тополі. Дзвінок у двері пролунав різко, не по-недільному. Я відчинив і побачив Андрія з двома сумками. Марта стояла за його плечем, тримала в руках пакет і дивилася кудись поверх моєї голови.

— Тату, збирайся, — сказав Андрій.

Голос у нього був дивний. Рівний, заздалегідь вивчений. Так говорять люди, які всю дорогу повторювали фразу про себе, щоб не збитися.

— Куди? — спитав я.

— Ми знайшли хороше місце. Там догляд, лікарі, нормальні умови. Тобі буде спокійніше. І нам теж.

Я подивився на сумки, потім на сина. Мозок одразу зрозумів більше, ніж серце встигло прийняти.

— Що за місце, Андрію?

— Пансіонат. Для літніх людей. Там усе влаштовано, не хвилюйся.

Марта зітхнула. Не сердито, ні. Втомлено, ніби їй доводилося пояснювати дорослій людині очевидну річ.

— Миколо Петровичу, вам потрібен постійний нагляд. Ми не можемо весь час бути поруч. У нас робота, справи, своє життя. Там фахівці, вони знають, як доглядати.

Фахівці. Зручне слово, гладеньке, як ґудзик на чужому пальті. Я перевів погляд на Андрія. Він дивився не на мене, а вбік — на стіну, на вішак, куди завгодно, тільки не в очі.

— Сину, — сказав я тихо, — подивися на мене.

Він підвів очі на одну коротку секунду й одразу знову відвів їх.

— Тату, зрозумій. Так буде краще для всіх.

— Для всіх, — повторив я.

Тоді він видихнув і сказав уже без м’якості:

— Батьку, ти нам заважаєш жити.

У квартирі стало так тихо, що я почув, як на кухні клацнув чайник, що вистигав. Фотографія Оксани дивилася з холодильника. Паркет у коридорі, зазвичай скрипучий, ніби теж замовк. Я допив чай, поставив горнятко на блюдце й підвівся…