Вони КИНУЛИ ЇЇ в лісі й поїхали — не знаючи, ким вона була до вісімдесят дев’ятого

Вона намацала ребристий пластиковий корпус імпортного касетного диктофона. Прилад лежав щільно, надійно зафіксований підкладкою. Жінка провела подушечкою великого пальця по верхній панелі пристрою, безпомилково знаходячи потрібні клавіші навпомацки.

Кнопка запису все ще була глибоко втиснута. Маленьке пластикове коліщатко всередині касети ледь помітно вібрувало під пальцем, методично намотуючи тонку магнітну стрічку. Техніка працювала без збоїв, батарейки не замерзли й не втратили заряду завдяки тому, що були під двома шарами щільного одягу.

Уся цинічна, самовпевнена розмова в просмерділому перегаром салоні машини, кожне кинуте слово майора в поліцейській формі, кожна завуальована погроза — усе було зафіксовано на плівку. Тоді майор Корнієнко ще не знав, що ця невисока жінка в безглуздих рогових окулярах, яку він із таким самовдоволеним презирством висадив на безлюдному тракті, не просто виживе в його ідеальній пастці, а й повернеться, щоб холоднокровно зруйнувати його імперію. Жінка з силою натиснула клавішу зупинки.

Механізм видав глухий, приглушений щільною тканиною клац. Запис обірвався, назавжди зберігаючи на стрічці незаперечні докази посадового злочину. Цей невеликий шматок чорного пластику зараз коштував значно більше, ніж її власне життя.

Тепер значення мав лише один непорушний факт. Вона мусила вижити й винести цю касету до людей.

Вона обережно засунула диктофон глибше в кишеню, переконавшись, що він не випаде під час активного руху заметами. Застебнула неслухняний ґудзик пальта, насилу проштовхнувши його в тугу петлю, підняла високий комір, намагаючись якомога краще закрити шию й нижню частину обличчя від обпікаючого повітря. Сховала руки глибоко в зовнішні кишені, стиснувши кисті в кулаки.

Тіло поступово почало бити дрібним тремтінням — природною фізіологічною реакцією організму, який намагався виробити тепло за рахунок мимовільних м’язових скорочень. Це тремтіння слід було негайно перевести в кінетичну енергію руху, інакше холод паралізує внутрішні органи. Залишалося найважливіше — визначити правильний вектор маршруту.

Жінка підняла голову до неба. Над лісом висів бездонний, моторошно прозорий купол, густо всіяний тисячами колючих зимових зірок. У місті такого неба не буває через електричне засвічення, що стирає половину сузір’їв.

Тут же зоряна карта читалася з ідеальною, моторошною чіткістю. Погляд швидко просканував чорний простір і вихопив чіткий контур ковша Великої Ведмедиці. Вона подумки провела пряму лінію від двох крайніх зірок ковша вгору, відрахувала п’ять рівних відрізків і зафіксувала погляд на тьмяній, але абсолютно нерухомій точці.

Полярна зірка горіла рівним світлом. Північ була просто за курсом машини, що поїхала. Схід — праворуч, куди йшла глуха непрохідна стіна лісу.

Перед відрядженням вона годинами сиділа над топографічними картами району в обласному управлінні, запам’ятовуючи перепади висот, русло замерзлих річок і розташування старих мисливських угідь. Пам’ять працювала бездоганно, видаючи потрібні координати без найменшої затримки. Селище залишилося далеко на південному заході.

Найближча залізнична станція була на південному сході, але шлях до неї перегороджували болота й поліцейські патрулі. Єдиний шанс на порятунок лежав на північний схід, крізь лісову гущавину, в обхід офіційних доріг і просік. Там, згідно з докладними топографічними картами, були покинуті промислові квадрати.

Вона опустила погляд на свої чоботи. Тонка гумова підошва вже промерзла наскрізь, передаючи крижаний холод просто до ступень. Жінка плавно перенесла вагу тіла на праву ногу, перевіряючи щільність снігового покриву на узбіччі тракту.

Підошва з силою продавила верхній шар. Сухий жорсткий хрускіт насту рознісся довкола, агресивно прорізаючи гробову безмовність лісу. Сніг тут не чистили від самого початку зими.

Верхній шар змерзся в щільну крижану кірку, здатну частково витримати вагу дорослої людини, якщо ступати правильно, не пробиваючи наст різкими ударами п’яти, а плавно переносячи центр ваги на всю поверхню стопи. Жінка поправила рогові окуляри, що сповзали на обморожений ніс. Оцінила відстань до найближчих масивних ялин, які мали стати першою лінією захисту від можливого вітру.

Вибудувала в голові чітку, математично вивірену лінію маршруту між чорними стовбурами. Розрахувала темп ходьби. Не надто швидкий, щоб не збити дихання й не спітніти, але достатньо інтенсивний, щоб змусити серце гнати гарячу кров до занімілих кінцівок.

Часу на сумніви більше не залишалося. Ліс не прощає довгих роздумів і не знає поблажливості до слабких. Вона зробила перший крок у темряву, несучи із собою правду, замкнену на магнітній стрічці…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇