Вони перейшли межу, коли образили матір злодія в законі, і невдовзі пошкодували про своє рішення
Роман слухав широко розплющеними очима. Для нього це була майже казка: злий начальник, старий будинок, мати, син, який приїхав здалеку, і місто, де раптом перестали боятися колишнього господаря. Для дорослих це казкою не було. Вони пам’ятали черги, шепіт, зачинені двері, чужу землю, що йшла з-під ніг. І пам’ятали, як одного разу страх змінив напрямок.
Анна Семенівна продовжувала жити у своєму будинку. Вранці виходила у двір, тримаючись за поруччя, поливала квіти й уперто відмовлялася переїжджати до сина.
— Я тут усе життя, — казала вона. — Тут твій батько, тут ти малим бігав, тут мої учні виросли. Куди я поїду?
Мирон не сперечався. Він тільки стежив, щоб лікар приходив вчасно, ліки були куплені, двір чистий, дах цілий, а біля воріт іноді непомітно стояла людина, яку сусіди приймали за перехожого.
Романюк сидів. Лозовий сидів. Гринюк теж. Решта жили кожен зі своїм покаранням: хто за ґратами, хто в бігах, хто з утраченим ім’ям. Система, яку вони будували роками, розвалилася через один будинок, одну стару вчительку й правило, яке Романюк вважав пережитком.
Рідних не чіпають.
Мирон знав, що мати ніколи до кінця не прийме його світ. І сам він, сидячи в неї на кухні, не намагався виправдовуватися. У її домі він був не Сивим, не людиною з короною, не тим, кого боялися за зачиненими дверима. Тут він знову ставав сином, якому наливали чай і казали вдягнути шарф, бо надвечір сиро.
Іноді Анна Семенівна ловила його погляд і тихо питала:
— Ти живий, Мирончику?
Він розумів, що вона питає не про серце і не про дихання.
— Живий, мамо.
Вона кивала, ніби цього було досить.
І він щоразу думав, що, може, заради цього варто було пройти всю ту дорогу, підняти все місто, поставити на коліна тих, хто вважав себе недоторканним. Не заради газет, не заради страху, не заради чужої поваги. Заради того, щоб сидіти на старій кухні, чути її голос і знати: дім цілий, мати жива, а межа, яку не можна було переходити, знову стала видимою для всіх.
