Вони викинули її з тамбура в нічний ліс, забувши перевірити документи в її сумочці
Сховалася за кущем. Низьким, кострубатим кущем верби, що ріс біля самого підніжжя насипу. Крізь гілки можна було дивитися, лишаючись невидимою.
Туман рідшав. Обриси ставали яснішими. Метрів за сорок від неї, за верболозом, відкривалася невелика галявина.
На галявині стояв віз, старий, дерев’яний, з однією віссю. Поруч кінь, гнідий, прив’язаний повідцем до молодої берези. Кінь стояв, опустивши голову, і скубав пожухлу траву.
Біля воза, нахилившись над поваленою сосною, працював чоловік. У ватнику. У шапці-вушанці з одним відстебнутим вухом.
Із сокирою. Рубав сушняк, рівно, по-селянськи, обробляючи стовбур на цурки. Кінь, віз, сокира.
Мужик у ватнику. Тут, за вісімсот кілометрів від обласного центру, у лісі між станціями, о пів на шосту ранку. Оксана сиділа за вербовим кущем і не рухалася.
Вона дивилася на цього мужика. І перша думка, яка виникла в неї, коли вона його побачила, була не врятована. Зовсім не врятована.
Перша думка була інша. Ця думка була коротка, проста й страшна. А раптом він теж знає.
Годину вона спостерігала за ним. Не п’ятнадцять хвилин, не пів години. Годину.
Це було професійне спостереження, до якого її привчили на курсах ще у вісімдесят першому році, коли вона працювала в районній прокуратурі й училася вести зовнішнє спостереження. Головне правило спостереження — не поспішати. Терплячий спостерігач бачить те, чого не бачить той, хто квапиться.
Туман рідшав повільно. Спершу проступила сама галявина, метрів двадцять упоперек, із поваленою старою сосною біля дальнього краю. Потім окреслилися обриси воза.
Двоколка з високими бортами, зношена, з одним облізлим колесом, яке скрипіло при кожному русі коня. Потім став видно сам кінь. Гнідий, середніх літ, спокійний.
Добрий робочий кінь. Не з тих, що у злодійських заготівельників. Ті тримають кудлатих витривалих паскуд, які не лякаються криків.
Це був охайний, доглянутий кінь із підстриженою гривою. Це було перше спостереження на його користь. Злодійський кінь кудлатий.
Цей — ні. Мужик працював рівно. Один удар сокирою.
Пауза. Поправив положення цурбака. Наступний удар.
Не поспішав. Не озирався. Не дивився навсібіч.
Людина, яка краде, завжди дивиться навсібіч. Цей — ні. Цей займався звичайною роботою й не чекав, що хтось його побачить.
Друге спостереження на його користь. На двадцятій хвилині він закурив. Дістав із кишені ватника пом’яту пачку, вийняв цигарку, прикурив від сірника.
Закурив, притулився до воза, подивився на коня. Кінь підняв голову. Він щось йому сказав.
Оксана не розібрала слів, почула тільки інтонацію. Теплу, спокійну. Так розмовляють із конем люди, які коня люблять.
Третє спостереження. На тридцять п’ятій хвилині він заспівав. Співав тихо, під ніс, на старий протяжний лад.
Слів було не розібрати, тільки тягучі голосні й уривки чогось знайомого. Може, старої протяжної пісні. Може, ні.
Але це була стара пісня, не нова, не блатна. Не те, що співають у шинках біля пристані. Четверте.
І ось тут вона побачила головне. Коли він повернувся до неї спиною, щоб підняти наступний цурбак, вона нарешті розгледіла його ватник. На правому рукаві вище ліктя була нашита вицвіла прямокутна латка.
Шматок щільної тканини з типографським друком. Нашивка «Колійна». Стандартна нашивка працівника колійної охорони відомства шляхів сполучення.
На таких нашивках завжди друкували номер околотка й прізвище з ініціалами обхідника. Здалеку номер було не прочитати, але сама нашивка була. Характерна, упізнавана.
Темно-зелена з білою облямівкою. Це був не місцевий. Це був працівник залізничного відомства.
Колійний обхідник, який, як багато хто в ті роки, підробляв заготівлею дров для власних потреб або для сусідніх селищ. Бо обхідникові в дев’яностих платили мало, а топити треба було. Тоді Оксана встала.
Вона встала повільно, не роблячи різких рухів. Лівою рукою трималася за вербовий стовбур. Праве плече на той момент уже не висіло.
Вона його якось розходила за дорогу, і тепер воно нило, але працювало. Із-за куща вона вийшла так, щоб її було відразу видно, не підкрадаючись, не зі спини. Ніхто не повинен підкрадатися до людини з сокирою.
Добридень. Голос у неї пролунав тихіше, ніж вона хотіла. Хрипко.
Вона відкашлялася, повторила. Добридень. Федір Лукич завмер.
Він тримав у правій руці сокиру, у лівій — недокурену цигарку. Цигарка впала в траву й зашипіла на сирості. Він повільно повернувся до неї.
Обличчя в нього було обвітрене, у глибоких зморшках, із короткою сивою щетиною. Очі світлі, сірі чи світло-блакитні, у ранковій імлі було не розібрати. Він подивився на неї…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇