Вони викинули її з тамбура в нічний ліс, забувши перевірити документи в її сумочці
Подивився на розірвану нічну сорочку, на замотану ганчіркою ліву ногу, на засохлу кров на скроні. «Господи помилуй», — сказав він. Перехрестився.
Не показово, а як хрестяться старі люди, коли натрапляють на щось страшне в лісі. Двічі. Справа наліво, за старою звичкою, двома пальцями.
«Господи Ісусе!» «Не бійтеся», — сказала Оксана. Це було найсмішніше, що вона могла зараз сказати. «Не бійтеся!» Він — зі здоровим тілом, в одязі, із сокирою в руці — боявся її, жінки, яка ледве стояла на одній нозі.
Але вона сказала саме цю фразу. За звичкою, так розмовляють на допиті зі свідками, щоб свідок зняв первинний шок. «Доню», — сказав Федір Лукич.
«Доню, ти звідки?» «Із поїзда». «Із якого?» «Із прохідного. Мене викинули з тамбура.
Близько першої ночі. За часом я рахувала шпали. Я пройшла приблизно три тисячі, це близько шести кілометрів.
Отже, викинули десь тут, ближче до наступного вузлового пункту». Вона говорила рівно, по фактах, не по почуттях. По фактах.
Вона знала, що в першу хвилину людина, яка побачила когось у її стані, або вірить, або ні. Якщо ні, жодні сльози не допоможуть. Якщо так, сльози тільки заважають.
Федір Лукич не рухався, дивився на неї. «Мене звати Ковальчук Оксана Миколаївна. Я помічник прокурора області.
Мені потрібен телефон. Терміново. У вас на околотку є службовий телефон?» «Є».
«Скільки до околотка?» «Півтора кілометра, на захід. Туди, звідки ти йдеш. Відвезете?» Федір Лукич помовчав, потім коротко кивнув.
«Стій». Він склав сокиру біля воза, зняв із себе ватник і підійшов до неї обережно, як підходять до пораненої тварини. Накинув ватник їй на плечі.
Зсередини ватник пахнув махоркою, сіном і ще чимось. Звичайним запахом старого чоловіка, який багато працює руками. Цей запах був добрий.
Це був запах живої людини. «Сідай». Він допоміг їй залізти на віз.
Кінь виявився смирний, навіть не ворухнувся. «Сідай». Сам сів попереду на вузьку дощечку.
Смикнув віжки, колесо рипнуло, віз рушив. «Звати мене Федір Лукич», — сказав він, не обертаючись. «Обхідник я».
«Околоток 112, 42-й пост». «32 роки на дорозі. Зараз позмінно».
«Доню, ти тримайся. Зараз доїдемо». «Добре».
«Доню». «Так». «Нічого я не повинен знати».
«Дякую». Далі вони їхали мовчки. Півтора кілометра ледь помітною стежкою, що йшла паралельно насипу через рідкий березняк.
Оксана сиділа, притулившись спиною до борту воза, обхопивши лівою рукою коліно. Права рука лежала на колінах. Із обмотки на лівій ступні все ще проступала кров.
Повільно, але проступала. «Околоток 112, 42-й пост». Це була звичайна колійна будка.
Зруб три на чотири, проконопачений мохом, під дахом із руберойду. Поруч дровітня аж до карниза. Маленький город за плетеним тином, із пожухлим картоплинням.
Біля ґанку напіврозпиляні дошки, козли, відро з цвяхами. Житло самотнього чоловіка, який акуратно стежить за господарством. На дверях навісний замок.
Ключ Федір Лукич дістав з-під каменя, що лежав біля ґанку. Усередині пахло гасом і сосновою смолою. Біля дальньої стіни буржуйка, ще тепла від учорашньої топки.
На столі гасова лампа, накрита скляною колбою. На стіні розклад проходження поїздів, вицвілий, прибитий чотирма кнопками. Біля вікна табурет.
На ньому тарілка з недоїденою картоплею й шматок чорного хліба, накритий газетою. Жив сам. А в кутку, на низькій підставці, телефон.
Старий, чорний, ебонітовий, на витому шнурі. Стандартний колійний, із відомчим маркуванням 1976 року. «Зараз, доню, я тобі зараз аптечку дам».
Федір Лукич зняв із цвяха бляшану коробку з червоним хрестом, віддав їй. «Бинт там є, вата, зеленка. Дзвони, якщо треба дзвонити. Я вийду».
«Не виходьте. Залиштеся поруч. Мені потрібен свідок того, що я кажу. На випадок, якщо пізніше питатимуть, як ви мене знайшли». Федір Лукич подивився на неї. Кивнув.
Сів на табурет біля вікна. Оксана зняла слухавку. У слухавці клацнуло, потім пролунав голос чергової телефоністки комутатора наступного вузлового пункту.
«Вузлова станція, зв’язок. Чергова по округу. Слухаю.
Дівчино». Голос Оксани знову став спокійним, рівним, по-протокольному. «З’єднайте мене з обласним центром. Міський номер».
«Назвіть абонента. Кому дзвінок?»
«Прокуратура області. Відділ загального нагляду. Мельник, Василь Андрійович.
Терміново, по службовій лінії. Хвилину. Не кладіть слухавку».
У слухавці стало тихо. Тільки потріскування лінії. Федір Лукич сидів біля вікна, не рухаючись.
Дивився на свої руки, що лежали на колінах. У слухавці клацнуло. Пролунав жіночий голос.
«Прокуратура області. Кабінет Мельника. Терміново».
«Зачекайте». Знову тріск. Потім…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
