Вони викинули її з тамбура в нічний ліс, забувши перевірити документи в її сумочці

Якщо щось піде не так, краще мати можливість відчинити. Найгірше — бути замкненою в купе самій, без зв’язку із зовнішнім світом. Це була логіка раціональної людини, логіка юристки.

Це була неправильна логіка. У випадку з тим, хто відчиняє двері службовим ключем і заходить до сплячої, ланцюжок важливіший, ніж теоретична можливість покликати провідницю. Ланцюжок — єдине, що ззовні неможливо відчинити.

Засувка відтискається службовим ключем за дві секунди, будь-яким ключем провідника на маршруті. Оксана лягла, вимкнула нічник. Купе поринуло в темряву.

Тільки з щілини під дверима пробивалася тонка смужка тьмяного коридорного світла. Вона заплющила очі. Стук коліс на стиках був рівний, заспокійливий.

Подвійний. Тадам, тадам. Тадам, тадам.

На стрілці брязкіт зчеплення у двох вагонах попереду. Десь біля сусіднього купе рипнула дошка. Це зачинився нічний туалет у кінці вагона.

Із коридору тягнувся слабкий запах тютюнового диму. Хтось курив у тамбурі. Це був запах цигарок, таких самих, які тримав Василь Андрійович Мельник, так і не закуривши.

Це просто провідник, подумала вона в темряві. Це просто дивний провідник у далекому поїзді. Завтра у вузловому місті мене зустріне Григорій Степанович.

У мене немає приводу для паніки. У мене просто дуже перевантажена голова. Я просто дуже втомилася.

І тільки тоді в темряві, вже майже провалюючись у дрімоту, вона зрозуміла. Двері купе вона зачинила на засувку, але не на ланцюжок. А ланцюжок — єдине, що ззовні не відчиняється службовим ключем.

Вона розплющила очі в темряві. Смужка світла з коридору зникла. На її місці з’явилася тінь, суцільна, у формі людського силуету.

Хтось стояв біля її дверей. Стояв просто впритул, затуляючи коридорне світло своїм тілом. Дверна ручка клацнула.

Один раз. Тихо, майже нечутно. І в замку провернувся службовий ключ.

Двері відчинилися безшумно. У купе увійшли двоє. Перший — Роман Олегович.

У форменій куртці, у лівій руці щось важке, загорнуте в рушник. Обличчя його в напівтемряві коридорного світла здавалося чужим. Звичайне кругле обличчя, але без тієї ввічливої усмішки, яку він показував пасажирам удень.

Зараз воно було нерухоме, як обличчя людини, яка робить роботу. Другий був вищий і міцніший. У формі без погонів, кітель, формені штани, чорні туфлі.

Років сорока п’яти, кремезний, із короткою стрижкою, бригадир. Той самий, що підсів на попередній станції дві години тому. Максим Тарасенко.

Двадцять один рік на залізниці, дванадцять із них — бригадиром. Свідок у справі номер чотирнадцять, дріб дев’яносто чотири. Той, хто погодився давати показання за добу.

Тільки тепер він стояв у купе СВ сьомого вагона, і в руці в нього був моток шпагату. Оксана лежала нерухомо. Серце в неї не калатало.

Воно працювало одним рівним, дуже повільним поштовхом, ніби перейшло в режим, у якому вона його не пам’ятала з часів слідчої практики. Очі вона розплющила наполовину, як розплющують очі ті, що прокидаються. Дихала носом.

Рівно. «Думай», — сказала вона собі в теперішньому часі. «Думай.

Десять секунд у тебе є. Використай кожну». Розклад був такий.

Двоє чоловіків у її купе. Один нерішучий, нервовий, виконавець. Другий жорсткіший, старший, головний.

В обох службові ключі. До тамбура чотири метри коридором. Сусіднє купе номер дев’ять порожнє, у ньому ж і сидів до цього Тарасенко.

Купе номер сім і п’ять зайняті пасажирами, які зараз сплять. Кричати марно. Поки вони вискочать, кнопка виклику провідника висить над дверима.

До кнопки два кроки. Якщо вона встане, її зіб’ють раніше, ніж вона дотягнеться. Бігти нікуди.

Чинити фізичний опір безглуздо. Двоє здорових чоловіків проти невисокої жінки в нічній сорочці. Зброя в неї була одна.

Це були її слова. «Тьотю, вставай! Поговорити треба!» Роман Олегович сказав це й завмер. Видно було, що йому страшно.

Рука з ключем тремтіла. Не сильно, але тремтіла. Це була її перша зачіпка.

Оксана сіла на полиці. Повільно, обережно, не роблячи різких рухів. Спустила ноги.

Ступні торкнулися підлоги, холодного лінолеуму. Лівий капець був біля дверей, правий на підлозі біля її ніг. Вона взула правий.

Лівий узувати не стала: якщо що, одна нога взута. «Романе Олеговичу!» Голос у неї пролунав рівно, сама здивувалася. «Я Ковальчук Оксана Миколаївна, помічник прокурора області, радник юстиції третього класу.

Моє посвідчення в сумочці під подушкою. Зараз я повільно його дістану, і ви подивитеся». Роман Олегович зблід просто на очах…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇