Вони викинули її з тамбура в нічний ліс, забувши перевірити документи в її сумочці

— А, зрозуміло. Він ледь усміхнувся. Усмішка була ввічлива, нічого не виражала.

— Довго пробудете? — Два дні. — Зрозуміло. Він постояв ще секунду.

Потім кивнув. — Добраніч. — Добраніч.

Він вийшов, зачинив двері. Оксана сиділа за столом, не рухалася, чай уже не пила. — По лінії санітарної служби.

Планова перевірка харчоблоку в колійній їдальні. Це була взагалі безглузда фраза. Санітарна служба не їздила у відрядження в купе СВ за п’ятсот кілометрів в один бік.

У санітарної служби бюджету на такі відрядження немає. Вони їздять плацкартом. А у вузловому місті була своя районна санітарна служба.

І навіщо б із обласного центру їхати на планову перевірку харчоблоку? Ніхто в це не повірить. І слава богу, що не повірить. Це була перевірка зворотна.

Не його, а її. Якщо він шукав, що збрехати, і вона сказала перше, що спало на думку, а він усміхнувся ввічливо й пішов, значить, не шукав. Якщо він шукав щось конкретне й хотів перевірити її прикриття, він почув нісенітницю й зробив висновок.

Який саме, вона не знала. Але якийсь зробив. Вона встала.

Підійшла до вікна. Сіла боком, щоб бачити відображення коридору в темному склі. У відображенні було видно.

У коридорі, за три кроки від її дверей, стоїть Роман Олегович. Не йде. Не рухається.

Слухає. Стоїть біля її дверей, притулившись до стіни, з тією ж тацею в руках, порожньою, без склянки. І слухає.

Ось тоді, вперше відтоді, як вона зайшла в цей вагон, у неї побігли мурашки. Не по спині, по шиї, під волоссям, біля самої крайки. Холодні, тонкі, маленькими доріжками, ніби хтось провів пальцями від потилиці до лопаток і назад.

«Спокійно», — подумала вона в теперішньому часі, як думала завжди в напружені моменти. «Спокійно, Оксано. Це могло бути просто.

Він міг щось забути. Міг стояти, бо згадував, чи вимкнув титан. Міг стояти, бо почув шерех із сусіднього купе.

Не вигадуй, не накручуй. У тебе останні три роки голова перевантажена, у тебе професійна параноя». Вона дорахувала до десяти.

Подивилася ще раз у відображення. Роман Олегович стояв на тому самому місці. Тоді вона дістала з валізки свій щоденник у потертій коричневій палітурці.

Відкрила на останній сторінці, де в неї були телефонні коди міст. Зробила вигляд, що щось шукає. Потягнулася до вимикача верхнього світла.

Світло згасло. Лишився тільки маленький нічник над узголів’ям. У відображенні вікна стало видно краще.

Без верхнього світла коридор був яскравіший, ніж купе. Роман Олегович стояв іще секунд двадцять. Потім таки зрушився.

Пішов коридором, але не до службового купе, а в інший бік. До дев’ятого. До сусіднього.

До того, в якому хтось їхав від попередньої станції. Постукав. Двічі, неголосно.

Двері дев’ятого купе прочинилися. Зсередини висунулася рука. Чоловіча.

У руці Романа Олеговича лишилася таця. Тацю забрали. Двері зачинилися.

Роман Олегович повернувся до службового купе. Зайшов до себе. Оксана сиділа ще хвилин п’ять.

Не рухалася. Дивилася на відображення порожнього коридору у вікні. Потім вона зробила просту річ, яка за дві години врятує їй життя.

Дістала з кишені пальта, що висіло на гачку, срібний медальйон на тонкому ланцюжку. Той самий. Мамі від Катрусі.

Перше вересня 1994 року. Вона зняла його перед сном, щоб ланцюжок не врізався в шию, і поклала його на поличку біля дверей, поруч з іншими дрібницями. Зараз вона його підняла.

Потримала на долоні. Ланцюжок був тонкий, срібний, із замочком-карабіном. На таких ланцюжках замочок ненадійний, якщо смикнути — ламається.

Оксана це знала й зазвичай носила медальйон поверх комірця, щоб не зачепити. Сьогодні зняла. Лишила на поличці.

Зараз вона знову наділа його на шию, через голову, не застібаючи. Сховала під комір нічної сорочки. «Якщо щось, у мене на шиї моя донька», подумала вона.

«У мене на шиї моя донька, і я з нею не розлучуся». Це була не логіка, це була інтуїція. Найдавніша інтуїція, яка є в матерів.

Вона засунула шторку купе, щільну, синю, з темною каймою по краю. Підійшла до дверей, опустила засувку. Постояла секунду.

Потім… Це була її помилка. Єдина серйозна її помилка за всю ніч. Вона не накинула ланцюжок.

Чи думала вона про це? Думала. І вирішила не накидати. Логіка її міркувань була проста.

Якщо щось станеться, вона хоче мати можливість покликати провідницю. Якщо вона накине ланцюжок, провідниця не зможе увійти. А вона була сама в купе СВ, у глухому лісі, і до ранку попереду ще довго…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇