Вони вирішили, що мій батько — простий сторож, і надто пізно зрозуміли, як сильно помилялися

За місяць у Мар’яни була нова квартира. Невелика, ще з запахом свіжої фарби й порожніх шаф, але своя. Степан Миронович допоміг із першим внеском, решту вона оформила в кредит на зрозумілих умовах. Тепер кожна чашка ставала на ту полицю, яку обирала вона сама, і ніхто не вказував їй, як правильно жити у власному домі.

Вона працювала, ходила на курси, увечері поверталася в тишу й варила каву. Іноді на екрані телефону з’являлося ім’я Владислава. Мар’яна дивилася, як дзвінок триває, чекала, поки він урветься, і відкладала телефон. Уперше мовчання було не покаранням і не слабкістю, а її рішенням.

Одного разу після роботи вона побачила його біля під’їзду. Владислав сильно схуд, обличчя стало сірим, очі — втомленими. Він стояв із опущеними плечима, ніби наперед розумів, що його тут не чекають.

— Мар’яно, — сказав він, коли вона наблизилася. — Я хотів попросити пробачення. По-справжньому. Я був сліпий. Мама завжди вирішувала за мене, а я ховався за її рішеннями. Я мав зупинити її ще тоді, на весіллі.

Мар’яна зупинилася за кілька кроків від нього. Перед нею стояла людина, яку вона колись кохала. Та поруч із цим коханням лежало надто багато брехні, сорому й приниження, щоб крізь них можна було повернутися назад.

— Я пробачила тебе, Владиславе, — відповіла вона рівно. — Але дороги назад більше немає. Ти обрав свій бік. А я тепер обираю себе.