Вони вирішили, що мій батько — простий сторож, і надто пізно зрозуміли, як сильно помилялися

Вона похитала головою.

— Пізно, Владиславе. Ти вже обрав. Тепер живи з цим вибором.

За тиждень найгостріші побутові питання вдалося закрити. По майну почалася окрема процедура, але чеки, платежі й документи говорили за Мар’яну ясніше за будь-які пояснення. Вона забирала все, що купувала сама. Вантажники виносили диван, техніку, посуд, коробки з речами. Мирон стежив за процесом мовчки, та одного його присутності вистачало, щоб Лідія Савелівна, зобов’язана залишатися за вказаною адресою до завершення перевірки, не наважилася влаштувати нову виставу.

Справа про крадіжку тривала. Ювелір дав свідчення, страхова служба висувала вимоги, слідство збирало папери. За кілька днів відсторонення Владислава перейшло в остаточне звільнення — без рекомендацій і без звичних усмішок колишніх колег. У компаніях, куди він намагався влаштуватися, йому відмовляли після перевірок. Репутація, якою так пишалася його мати, розсипалася швидше, ніж пил злітав із порожніючих полиць.

Мар’яна востаннє зупинилася посеред квартири. Кімнати виглядали чужими й оголеними. На підлозі лишився старий килим, який Лідія Савелівна з упертістю переможеного відмовилася віддавати.

— Залиште собі, — сказала Мар’яна. — Мені не потрібно нічого вашого.

Вона вийшла на вулицю й не озирнулася. Біля під’їзду стояв чорний позашляховик. Степан Миронович чекав поруч, прихилившись до капота, і дивився на доньку так, ніби бачив не її поразку, а її перше справжнє визволення.

— Додому? — спитав він.

Мар’яна кивнула й сіла в машину. На задньому сидінні лежала невелика сумка: документи, ноутбук, кілька речей, фотографії. Із того життя, яке вона називала сімейним, туди майже нічого не потрапило.

— Дякую, тату, — сказала вона, коли машина рушила. — Без тебе я б не впоралася.

— Впоралася б, — м’яко відповів Степан Миронович. — Просто шлях був би довший. Комплект уже знайшли. Ювелір підтвердив угоду. Лідії загрожує реальне покарання, Владиславу — борги й відповідальність перед страховою службою.

Мар’яна дивилася у вікно. Вогні міста тягнулися по склу розмитими смугами. Вона думала не про помсту. Їй хотілося тиші — такої, де ніхто не мірятиме її право на повагу чужими грошима й чужим прізвищем.

— А Владислав? — спитала вона за кілька хвилин. — Де він тепер?

— У матері в тісній квартирі. Тимчасово влаштувався вантажником. Борги нікуди не зникли. Учора телефонував мені, просив поговорити з тобою. Я відповів, що вирішувати можеш тільки ти.

Мар’яна помовчала. Усередині не з’явилося злорадства. Не з’явилося й тієї жалості, яка колись змушувала її прощати все підряд.

— Нехай живе, — сказала вона нарешті. — Я більше не хочу воювати. Я хочу жити.