Вони загнали старого в глуий ліс, не підозрюючи, що в темряві він виявиться зовсім не таким безпорадним

— Слухай сюди, старий, — сказав Лом, розвалившись на лаві. — Нам твоя халупа потрібна на місяць, усього на місяць. Поживеш поки що в селищі, у теплі, при людях. Повернешся навесні — ми тобі навіть дах підлатаємо. А грошей тут, — він клацнув по пачці, — на три такі хати вистачить.

Степан мовчав. Ні гроші, ні ніж його не цікавили.

Він спокійно й рівно дивився Ломові в перенісся. Від цього погляду бригадирові раптом стало незатишно, хоч він сам не зрозумів, чому.

— Не піде, — тихо, без злості, як говорять про погоду, сказав нарешті старий. — Кордон не продається й внайми не здається. Звірину до мене везуть. Нащо я в селищі? І вам тут нічого робити.

Один із чотирьох, молодий, із сіпаючою повікою, хмикнув і ступив уперед.

— Ти, діду, видно, не второпав, хто до тебе приїхав, — почав він.

— Второпав, — урвав його Степан так само тихо. — Сядь.

І хлопець сів.

Сам, не знаючи чому, гепнувся назад на лаву, ніби його штовхнули в груди невидимою рукою. У хаті на секунду зависла дивна тиша, і в цій тиші щось ледь вловимо зсунулося, ніби до кімнати зайшов хтось п’ятий, кого ніхто не кликав. Лом дурнем не був.

Він багато років ходив по краю й навчився шкірою чути небезпеку, як звір чує грозу. І зараз ця шкіра казала йому дивне. Щось із цим дідом було не так.

Надто рівно він дихав, надто зручно стояв так, щоб бачити одразу всіх і двері. Надто спокійно лежали його руки, великі, важкі, зі збитими кісточками. Але Лом відігнав це відчуття.

Дід є дід. Скількох таких упертих старих він переламав за ці роки. Усі ламалися.

Молодий, із сіпаючою повікою, схопився знову, уже злий. Він зірвав зі стіни пучок сушених трав і жбурнув на підлогу.

— Досить, — гаркнув він. — Збирай манаття, старий, поки цілий.

Він зробив ще крок і схопив Степана за груди. Далі ніхто до ладу не зрозумів, що сталося…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇