Вони зажадали, щоб я подарував їм житло й з’їхав, не підозрюючи, що я вже ухвалив інше рішення

Довга пауза.

— Ти… Ти серйозно? Двадцять вісім мільйонів собакам? А не двоюрідному онукові, якого назвали на твою честь? Серйозно?

— Собаки мене з дому не виганяли.

— Олеже, це жорстоко. Дитина ні в чому не винна.

— Дитина — ні, а його мати винна. І його батько, який два роки сидів у мене на шиї й жодного разу не сказав дякую. Нехай самі заробляють на квартиру, як усі нормальні люди.

Він поклав слухавку. За хвилину прийшло повідомлення від Лариси.

«Ти пошкодуєш про це. Коли лежатимеш сам, нікому не потрібний, згадаєш цю розмову».

Олег прочитав. Усміхнувся. Написав у відповідь:

«Не пошкодую. І лежати сам не буду. Візьму собаку з притулку. Вона принаймні буде рада, що я її прихистив». Відправив. Заблокував номер сестри.

Зробив каву. Сів у крісло. Відкрив на телефоні сайт притулку для тварин.

Майже 40 років він прожив у цих стінах. І проживе ще, скільки відміряно. А гроші від квартири дістануться тим, хто вміє бути вдячним.

Не Оксані. Олег усміхнувся й почав гортати фотографії собак.