Ворона три місяці сідала на дах однієї машини на штрафмайданчику. Коли розкрили — ПОСИВІЛИ від побаченого

Вона встала, підійшла до вікна й довго дивилася у двір.

Потім обернулася.

— Він живий? Справді живий?

— Справді.

— Він щось зробив?

Коваль не відразу зрозумів запитання, потім кивнув.

— Якщо ви питаєте, чи винен він у чомусь серйозному, — ні. У минулому він підписував папери, яких не мав підписувати. Це порушення, але давнє й не головне в нинішній справі. Зараз він проходить як свідок і співпрацює зі слідством.

— Тобто він не злочинець?

— Не в тому сенсі, якого ви боїтеся.

Вона повернулася до столу, сіла, ніби ноги перестали тримати.

— Чому він мені не сказав?

— Він вважав, що так захистить вас. Якщо ви нічого не знаєте, вас не можна змусити розповісти.

Вера Григорівна всміхнулася без радості.

— Добре захистив. Півтора року я прокидалася й думала, живий він чи ні. Це теж захист?

Коваль опустив очі.

— Він знає, що винен перед вами. Сам сказав.

— Переді мною він сам і говоритиме.

— Так.

Галина Данилівна сиділа поруч і не втручалася. Перед нею відбувалася розмова, яка могла зібрати сім’ю, а могла остаточно роз’єднати. Ні слідчий, ні вона не мали права вирішувати, чи пробачить Вера Григорівна чоловіка. Це лишалося між ними двома — між людиною, яка зникла, і людиною, яка всі ці місяці не могла перестати чекати.

— Коли я його побачу?

— За кілька днів, якщо все піде без ускладнень. Зараз тривають слідчі дії. Але він знає, що я поїду до вас.

— Він питав про мене?

— Так.

Вера Григорівна заплющила очі. Сльози знову з’явилися, але цього разу вона їх витерла.

— А ворона? — раптом спитала вона й подивилася на Галину Данилівну. — Та, з білим пером. Де вона?

— Не прилітає, — відповіла Галина Данилівна. — Уже понад тиждень.

— Чому?

Галина Данилівна подумала.

— Мабуть, знайшла те, до чого поверталася. Або зрозуміла, що ми знайшли. Я не знаю, як вони це розуміють, але інколи розуміють.

— Якщо з’явиться, нагодуйте її. Будь ласка.

— Нагодую.

Вони пили чай майже годину. Коваль розповідав тільки те, що міг сказати, Вера Григорівна слухала відсторонено, ніби головне слово — «живий» — уже прозвучало, а все інше дійде до неї пізніше. Коли вони вийшли, під’їзд був тихий, і Галина Данилівна раптом відчула, як сильно втомилася.

У машині Коваль сказав:

— Дякую, що поїхали.

— Їй усе одно доведеться це пережити самій.

— Знаю. Але сьогодні вона була не одна.

Він помовчав і додав:

— Я домігся, щоб матеріал знову відкрили. Вестиму особисто. Я помилився, коли закрив його тоді. Тепер спробую виправити.

— Помилитися може кожен, Андрію Назаровичу. Виправляти — вже не кожен.

Він нічого не відповів. Тільки міцніше взявся за кермо.

Галина Данилівна попросила висадити її біля зупинки. Коваль хотів довезти до дому, але вона відмовилася: невеликий рейсовий автобус ішов прямо, а Павло чекав.

Удома він справді не спав. Марина пішла, на столі стояла каструля з супом і тарілка млинців. Павло лежав, дивлячись у стелю.

— Пашо, — сказала вона, сідаючи поруч. — Його знайшли.

Він повернув голову.

— Живий?

— Живий.

Вона розповіла все, що могла. Павло слухав, а потім довго мовчав. Його рука лежала поверх ковдри, нерухома й тонка.

— Галю, — прошепотів він нарешті.

— Що?

— Гарна історія.

— Так. Тільки важка.

— Усе гарне часто важке.

Вона всміхнулася, але очі защипало.

— Я сьогодні тебе чекав, — сказав він. — Дуже. З пів на п’яту. Думав, де ти, що з тобою. І поки чекав, зрозумів: мабуть, це і є життя. Один лежить і чекає, другий десь ходить, говорить, робить щось потрібне, а потім повертається. І ніхто не знає про це чекання, крім них двох…