Ворона три місяці сідала на дах однієї машини на штрафмайданчику. Коли розкрили — ПОСИВІЛИ від побаченого

— Коли можна під’їхати? — спитав він.

— Сьогодні. Чим раніше, тим краще.

— Зачекайте п’ять хвилин.

Він пішов і повернувся з текою. Вже не пропонував їй сідати.

— Поїдьмо зі мною. Так швидше.

У машині він довго мовчав, потім сказав:

— Я закрив цей матеріал пів року тому. Тоді вирішив, що людина сама зникла. Його дружина дзвонила кілька разів, запевняла, що він не міг покинути дім. Я не повірив.

— А тепер?

— Тепер хочу перевірити. Якщо ваша сережка виявиться тією, про яку я думаю, значить, я помилявся.

Галина Данилівна повернулася до нього.

— Ви знаєте про сережку?

Коваль кивнув, не відриваючи погляду від дороги.

— Дружина Литвиненка влітку приходила. Казала, що зі скриньки зникла одна сережка. Бабусина, маленька, золотиста, з рожевим каменем і акуратним замком. Друга лишилася. Вона тоді вирішила, що Роман міг узяти її з собою на пам’ять. Я записав, але значення не надав. Подумав, людина чіпляється за будь-яку дрібницю.

Галина Данилівна дивилася у бокове вікно. Дощ розповзався по склу тонкими кривими доріжками. У голові складалися деталі: зникла людина, машина біля лікарні, ворона з білим пером, гілочки, сережка. Усе це ще не було відповіддю, але вже перестало бути випадковістю.

І десь попереду, за мокрим парканом штрафмайданчика, стояв старий синій седан, який чекав не менше за саму птаху…