Ворона три місяці сідала на дах однієї машини на штрафмайданчику. Коли розкрили — ПОСИВІЛИ від побаченого

Кравченко зустрів їх біля будки. Побачив слідчого — відразу став серйознішим, поправив куртку, ніби згадав, що на ньому робочий одяг.

— Арсен Ілліч Кравченко, начальник майданчика, — представився він.

— Андрій Назарович Коваль. Покажіть машину.

Вони пішли втрьох між рядами автомобілів. Над майданчиком висіло низьке осіннє небо, хмари тяглися рідкими сірими смугами, у калюжах тремтіли відбиття парканних стовпів. У дальньому кутку, як і зранку, ворона сиділа на даху седана.

Коваль зупинився за кілька кроків.

— Це вона?

— Так. По лівому крилу впізнаю.

Слідчий зробив обережний крок. Птаха переступила лапами по мокрому даху, але не злетіла.

— Справді не боїться, — тихо сказав він.

Він натяг рукавички, обійшов машину, протиснувся до капота. Гілочки були на місці. Сережка лежала між ними, тьмяно блищала в сірому світлі. Коваль дістав пакет, пінцет, сфотографував знахідку, потім акуратно підняв сережку й запечатав.

— Галина Данилівно, Арсене Іллічу, ви обоє свідки вилучення. Я це зазначу.

Кравченко тільки кивнув. У його обличчі вже не було поблажливості, з якою він напередодні говорив про пташині звички.

Коваль іще раз обійшов седан, зазираючи в щілини, під арки, до багажника. Біля задньої частини машини він раптом завмер.

— Підійдіть сюди.

Галина Данилівна нахилилася поруч. Під днищем, трохи вище асфальту, вихлопна труба була обмотана щільною сірою тканиною. Не заводською деталлю — звичайною ганчіркою, стягнутою кількома грубими вузлами. В одному місці труба виглядала розрізаною, а зазор закривали так, ніби туди щось сховали й потім поспіхом замаскували.

Коваль зробив кілька знімків.

— Від цієї хвилини до машини ніхто не підходить, — сказав він Кравченку. — Я її опечатую й викликаю спеціалістів.

— Зрозумів.

Галина Данилівна випросталася й подивилася на ворону. Та сиділа на даху, повернувши голову в їхній бік. Здавалося, птаха не просто спостерігає, а стежить, щоб люди нарешті робили те, що мали зробити давно.

— Вона знала, — прошепотіла Галина Данилівна.

Коваль, уже набираючи номер, краєм ока глянув на неї.

— Що саме?

— Не знаю. Але щось знала.

Він відійшов, заговорив телефоном. Кравченко рушив до будки оформляти папери. Галина Данилівна лишилася біля седана сама.

Ворона ворухнулася, переступила, розправила крила й раптом уперше за всі ці місяці каркнула. Один раз. Голосно, різко, ніби кинула в повітря короткий наказ. Потім зірвалася з даху й пішла вгору, до мокрого неба.

Галина Данилівна довго дивилася їй услід. Вона не знала, що саме починається, але відчувала всім тілом: старий автомобіль, так довго тихо іржавілий біля паркану, за кілька годин перестане бути просто чужим покинутим залізом…