Врятував ДІВЧИНУ, не підозрюючи, КИМ вона була насправді

Він дивився мені в очі й бачив там порожнечу. Він зрозумів, що я не блефую, що я справді готовий довести справу до кінця, якщо він зробить випад. Це зламало його швидше за будь-який удар.

Ніж випав з ослаблих пальців і дзенькнув об підлогу. Щуплий підняв руки, задкуючи до виходу. «Псих!» — пробурмотів він, перечіпаючись через поріг.

«Ти покійник! Північ тебе під землю закопає!» Він вискочив надвір, залишивши стогнучих дружків на підлозі. У шашличній знову повисла тиша, яку порушували тільки хрип старшого й тихі стогони здоровила з вибитим коліном. Далекобійники сиділи, не ворухнувшись.

Господар за стійкою так і стояв, із ганчіркою в руці, забувши дихати. Я видихнув, розтискаючи кулаки. Адреналін повільно відступав, залишаючи звичну важкість у м’язах.

Підійшов до металевої тростини, що лежала за кілька метрів від мене. Підняв її. Метал був холодний.

Жінка все ще сиділа на підлозі. Вона не кричала, не кликала на допомогу. Мовчки спостерігала за тим, як я розібрався з трьома кремезними чоловіками за якихось п’ятнадцять секунд.

У її погляді не було шоку, там був холодний розрахунок. Так дивляться на інструмент, який може стати в пригоді. Я підійшов і простягнув тростину.

Вона подивилася на мою руку. Грубі мозолі, в’їдене машинне мастило, шрами. Потім перевела погляд на моє обличчя.

— Дякую, — сказала вона рівним, глибоким голосом. Взяла тростину, сперлася на неї й через силу підвелася на ноги. Обтрусила поділ дорогого пальта, ніби нічого не сталося.

Жодної істерики, залізна витримка. «Тобі краще поїхати звідси, — сказав я, повертаючись до виходу. — Вони повернуться».

«І не самі». Я попрямував до дверей, переступивши через стогнучого здоровила. Мені треба було повертатися на лісопилку.

Я знав, що щойно підписав собі вирок. Щуплий уже біжить доповідати Півночі. Побиття його людей на людях — це плювок в обличчя авторитету.

Такого не прощають. Дрібні капості з цукром у бензобаку скінчилися. Тепер почнеться справжня війна.

— Як тебе звати? — долинув мені вслід жіночий голос. Я зупинився у дверях, не озираючись. Крижаний вітер ударив в обличчя, приносячи запах мокрої хвої й бурі, що насувалася.

— Андрій, — кинув я і вийшов у темряву. Завів свій позашляховик, увімкнув пічку на повну потужність і виїхав на трасу. Двірники зі скрипом розмазували мокрий сніг по лобовому склу.

У дзеркалі заднього виду я бачив, як жінка вийшла з шашличної й, накульгуючи, попрямувала до чорного позашляховика, припаркованого в тіні дерев. Там на неї вже чекали. Мигнули силуети й грюкнули дверцята.

Отже, охорона все-таки була, просто трималася на відстані за її ж вказівкою. Я не знав її імені, не знав, що наша зустріч у цій брудній забігайлівці переверне розстановку сил у всій окрузі. Я думав лише про своїх робітників і про те, як підготувати лісопилку до оборони.

Коли під’їжджав до ангара, небо на сході почало ледь помітно світлішати. Але разом зі світанком я вловив у повітрі новий запах. Їдкий хімічний запах палаючої гуми й пластику.

Я втиснув педаль газу в підлогу, серце забилося швидше. Війна почалася швидше, ніж я думав. І Північ вирішив ударити по найболючішому — по тому єдиному, що в мене лишилося в цьому житті.

Старенький двигун мого позашляховика завив на межі, коли я вивернув кермо й влетів на розбиту ґрунтівку до лісопилки. Бруд віялом летів з-під коліс, а лобове скло затягло густою сірою плівкою. Я навіть не намагався вмикати двірники.

Мій погляд був намертво прикутий до чорного стовпа диму, який жирною плямою здіймався над верхівками вікових сосен, застилаючи бліде ранкове небо. Ліс довкола був глухий і мертвотно тихий. Ніби сама природа затамувала подих.

Я втиснув гальма, машину юзом понесло по мокрій глині, і вона ледь не знесла похилений стовп біля в’їзду. Ворота з товстого профнастилу були вибиті з коренем. Важкі петлі вирвало з бетону, метал покорчило так, ніби в них на повному ходу влетів навантажений лісовоз.

Я вискочив із кабіни ще до того, як машина остаточно зупинилася. Повітря густе, обпікаюче. Пахло паленою гумою, розплавленою проводкою й гірким димом тліючої деревини.

Горіла побутівка охорони й навіс над головним дизель-генератором. Полум’я жадібно злизувало сухі дошки, з тріском пожирало те, у що я вклав два роки життя. Навколо метушилися мої робітники.

Чоловіки з обличчями, чорними від кіптяви, тягали відра з пожежної водойми. Закидали вогонь мокрим брезентом і піском. Рухи смикані, метушливі…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇