Випадкова знахідка на кладовищі змусила могильників зупинити роботу й покликати свідків

У Ніни всередині все обірвалося.

— Віра?

Тієї ж миті обличчя Ради змінилося. Вона зблідла, ніби побачила не фотографію, а щось страшне за спиною Ніни.

— Ідіть, — різко сказала вона.

— Але ви ж щойно…

— Ідіть!

— Ви назвали ім’я. Поясніть, прошу вас.

— Нічого я не знаю! — закричала Рада. — Це бабуся вміла бачити, а я ні. Забирайте гроші й ідіть.

Вона сунула купюри назад Ніні в долоню й мало не виштовхала її за двері.

Ніна стояла перед хатинкою, не розуміючи, що сталося. Голова розколювалася. Але одне було ясно: Рада назвала Віру. Ту саму Віру, що дивилася з фотографій поруч із Марією.

Ніна не пам’ятала, як повернулася до селища. Вона відразу пішла до Тамари й постукала так наполегливо, що сусідка відчинила двері перелякана.

— Що сталося?

— Тамаро, ви знаєте щось про Віру? Вона дружила з Марією?

Стара зітхнула.

— Трохи знаю. Вони з дитинства були нерозлучні. Усюди разом. А потім між ними ніби прірва лягла.

— Чому?

— Люди казали, що через Андрія. Нібито Віра кохала його, а Марія відбила. Не знаю, правда це чи ні, але після весілля Віра поїхала до міста й більше тут майже не з’являлася. З Марією вони вже не спілкувалися.

Ніна дивилася на Тамару так пильно, що та розвела руками.

— Більше нічого не знаю, Ніночко. Чесне слово. Якщо хочеш щось знайти — їдь до міста. Може, там сліди лишилися.

Ніч Ніна провела без сну. Вона лежала, дивлячись у стелю, і думала: що їй робити у великому місті?