Випадкова знахідка на кладовищі змусила могильників зупинити роботу й покликати свідків

Де шукати жінку, яка сорок років тому поїхала й могла змінити все — адресу, роботу, життя? Це було однаково що шукати голку в копиці сіна.

Лише під ранок сон усе-таки забрав її.

Марія знову прийшла. Стояла в напівтемряві, дивилася з таким благанням, що Ніна прокинулася з вологими очима.

— Їдь, Ніночко. Дізнайся правду.

Сперечатися з цим голосом вона не могла.

Перший ранковий автобус повіз її до міста, куди Ніна не поверталася десять років. Колись воно було для неї рідним, потім стало місцем, де вона втратила дитину, сім’ю і саму себе.

Місто зустріло її холодним дощем. Сірі краплі били по обличчю, стікали за комір, просочували одяг. Ніна не намагалася сховатися. Їй здавалося, що разом із Марією з неї знову йде життя. Той маленький вогник, який тітка Маша колись запалила в її душі, тепер слабшав і ось-ось мав згаснути.

Лишалася тільки таємниця доньки. Поки Ніна не дізнається правди, вона не зможе зупинитися.

Вона стояла посеред мокрої вулиці, не знаючи, куди йти. Вітер рвав волосся, дощ сліпив очі. І раптом вода перестала падати їй на обличчя.

Ніна підвела голову й побачила над собою темну парасолю. Поруч стояв чоловік середніх років, високий, із теплим поглядом. Він усміхався обережно, ніби боявся її злякати.

— Ніна? Ти мене не впізнаєш?

Голос був знайомий. Далекий, але рідний. Ніна вдивлялася в його обличчя, намагаючись дістати з пам’яті забутий образ. І раптом перед очима постали обшарпані стіни притулку, довгий коридор, запах їдальні, дитячі голоси.

— Міша? — прошепотіла вона.

— Він самий.

Михайло.

Коли вони познайомилися, Ніні було сім, йому вісім. Він тоді вкотре втік із притулку, його знайшли й перевели до іншого закладу — туди, де жила Ніна. Відтоді почалася їхня дружба. Згодом вона стала першим, несміливим, майже невисловленим коханням. А потім життя розвело їх, як розводить багатьох: без пояснень, без винних, без можливості повернутися назад.

— Ти вся промокла, — сказав Михайло. — Ходімо кудись, зігрієшся. Тут поруч кафе.

Ніна хотіла відмовитися, але сил не було. Вона кивнула.

У кафе було тепло. М’яке світло від лампи падало на стіл, за вікном бігли по шибці дощові струмені. Михайло дивився на Ніну так уважно й дбайливо, що вона несподівано розповіла йому все. Про Марію. Про похорон. Про маленьку труну. Про ляльку. Про Віру. Про сон.

Вона говорила й то червоніла від дивності власної історії, то блідла, знову переживаючи кожну страшну подробицю. Михайло не перебивав. Лише одного разу накрив її руку своєю долонею. Від цього простого дотику по Ніниному тілу розлилося тепло, якого їй давно бракувало.

— Якщо донька Марії справді жива, — сказав він, коли вона закінчила, — ми спробуємо її знайти.

— Ми?