Випадкова знахідка на кладовищі змусила могильників зупинити роботу й покликати свідків
— Ніна розгублено подивилася на нього. — Але як? Ти працюєш у поліції?
— Ні. Я лікар. Працюю в хоспісі, з людьми, які проводять там останні дні. Але в мене є добрий знайомий Павло. Він займається розслідуваннями. Я поговорю з ним.
Ніна мовчала. Після всього, що з нею сталося, їй важко було вірити в допомогу. Але поруч із Михайлом страх трохи відступав.
— Я не обіцяю неможливого, — додав він. — Але мені здається, цю історію не можна залишати.
Вона простягнула йому фотографії Марії та Віри.
День минув непомітно. Коли Ніна повернулася до селища, дощ уже скінчився. У душі, попри біль, з’явилося дивне тихе тепло — ніби зустріч із Михайлом стала ще однією ниточкою, за яку можна триматися.
Минуло три місяці.
Одного разу в суботу Ніна прокинулася з тривожним відчуттям: сьогодні щось станеться. Вона ходила по кімнаті, бралася до справ і тут же забувала, що збиралася робити. Ближче до полудня задзвонив телефон.
— Ніна, — голос Михайла був тихий і напружений. — Ми знайшли Віру. Приїжджай.
Вона заплющила очі.
— Вона жива?
Михайло помовчав.
— Так. Але поспішай. Їй лишилося зовсім мало.
Ніна приїхала так швидко, як тільки змогла.
Вона не відразу повірила, коли дізналася, де перебуває Віра. Та лежала в хоспісі — у тому самому, де працював Михайло. Тяжка хвороба майже забрала в неї сили, і лікарі вже не говорили про час у тижнях.
Ніна запам’ятала цю зустріч до дрібниць.
Кімната була залита яскравим світлом, тож спершу їй довелося примружитися. Білі стіни, біла постіль, запах ліків. На ліжку напівлежала крихітна виснажена жінка. Вона здавалася не людиною, а тінню, що випадково затрималася серед живих.
— Ви Віра? — обережно спитала Ніна.
— Сама знаєш, що Віра, — невдоволено озвалася жінка.
Говорити їй було важко. Кожне слово давалося зусиллям, але вона все одно намагалася триматися різко, ніби слабкість могла її принизити.
— Мені вже розповіли, хто ти, — сказала Віра. — Прийшла по каяття? Хочеш почути, як я перед смертю розплачуся?
