Випадкова знахідка на кладовищі змусила могильників зупинити роботу й покликати свідків

— Я прийшла дізнатися, що сталося між вами й Марією, — відповіла Ніна. — Вона була мені дуже дорога.

Віра всміхнулася. Усмішка вийшла сухою, злою.

— Дорога? Добра Марія? Чуйна? Не сміши мене. Вона була зрадницею.

Ніна стиснула руки.

— Розкажіть.

Віра довго мовчала, збираючи сили.

— Ми з нею росли разом. Змалку. У садку поруч, у школі за однією партою. Я думала, немає в мене ближчої людини. Усе їй розповідала. Усе довіряла. А потім вона забрала в мене те, що було найдорожче.

Вона перевела подих, дивлячись у стелю.

— Я вивчилася на акушерку й залишилася працювати в пологовому відділенні. Потім зустріла Андрія. Покохала. Він теж мене любив, принаймні я так думала. Ми вже про сім’ю говорили. Я була щаслива до нестями й вирішила познайомити його з Машею. Приїхала до неї разом із ним. А поїхала сама. З розбитим серцем.

Очі Віри потемніли.

— Він обрав її. А вона вийшла за нього заміж. Я ненавиділа її так, що сама себе лякалася. Більше нікого в мене не було. Нікого.

Ніна слухала, відчуваючи, як холод повзе по спині. Історія ревнощів була проста й стара як світ. Але в голосі Віри звучало щось таке, від чого ставало страшно.

— Я носила цей біль роками, — вела далі Віра. — Думала, забуду. Не забула. А потім Марія приїхала народжувати. Пологи почалися раніше строку. Їй було зле, дитина слабка, всі боялися, що не виживуть. Але вони вижили. Обидві.

Ніна перестала дихати.

— Обидві?