Випадкова знахідка на кладовищі змусила могильників зупинити роботу й покликати свідків

— Павло вчора приходив, — сказала Віра. — Питав. Перевіряв дати. З якого ти притулку, коли туди потрапила. Усе збіглося. Того самого дня і тієї самої години я залишила кошик із немовлям біля дверей притулку. Постукала й утекла. Ім’я тобі дали вже там.

Ніна хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Вона закашлялася, схопилася за груди.

Марія була її матір’ю.

Тітка Маша, яка підняла її з землі в найстрашніший день. Жінка, яка зігріла її, дала дім, турботу, любов. Жінка, до якої Ніну тягло всі десять років так, ніби між ними існувала невидима нитка.

Вона завжди помічала схожість. У рисах обличчя. У жестах. У тому, як Марія дивилася, коли слухала. Але ніколи не дозволяла собі думати про неможливе.

А неможливе виявилося правдою.

Сльози підступили до очей, але Ніна не хотіла плакати перед Вірою. Не перед людиною, яка вкрала в неї матір, а в матері — доньку.

— Покайтеся, — сказала вона глухо. — Поки ще можете.

Віра відвернулася до вікна.

— Мене й так покарали.

Вона помовчала й додала майже пошепки:

— Сьогодні піду.

Так і сталося. За дві години Віри не стало.

Ніна вийшла на вулицю, опустивши голову. Здавалося, все скінчилося. Шукати більше нікого. Боротися нема за що. Усі, кого вона любила, пішли туди, куди живі не можуть піти слідом.

Але за кілька кроків вона зупинилася.

Повільно підвела голову. Розправила плечі…