Випадкова знахідка на кладовищі змусила могильників зупинити роботу й покликати свідків

Ні. Це неправда. Рідні не зникають безслідно. Вони лишаються в серці, у пам’яті, в кожному тихому слові, яке ми й далі говоримо їм після смерті.

— Бачиш, мамо, — прошепотіла Ніна, дивлячись у небо. — Твоя донька знайшлася.

Сіра хмара над нею раптом розійшлася, і крізь неї прорвався сонячний промінь. Він ліг на Нінине обличчя м’яко, майже лагідно. Вітер став теплішим.

— Отже, ти почула, — сказала вона ледь чутно. — Мамо.

Вона стояла так кілька хвилин, ніби боялася поворухнутися й утратити це відчуття. Потім за спиною відчинилися двері.

— Ніно, зачекай.

Вона обернулася. До неї поспішав Михайло. Він підійшов, подивився їй у вічі й без зайвих слів обійняв.

— Ходімо до нашого кафе? — спитав він тихо.

Ніна кивнула.

— Ходімо.

Не було гучних зізнань, обіцянок на все життя, красивих фраз, які часто виявляються порожніми. Минулого не повернеш і не проживеш заново. Але можна перестати стояти серед його уламків.

Михайло запропонував їй бути поруч. Ніна погодилася.

Бо життя, навіть після найстрашнішої правди, однаково тривало.