Випадкова зустріч з однокласницею відкрила мені правду про чоловіка, але я вирішила не видавати себе одразу

— Троянди принесе? — спитала Діана.

Марта скривилася.

— Скоріше одну. У нього зараз сутужно з грошима після машини.

— Символічно.

— Не жалійте його завчасно, — сказала Оксана. — Він ще спробує зробити винними нас.

У цей момент телефон Марти спалахнув. На екрані з’явилося ім’я Сергія.

Усі троє замовкли.

— На гучний? — пошепки спитала Марта.

Оксана кивнула.

Марта прийняла виклик.

— Привіт.

Голос Сергія був лагідний, трохи втомлений.

— Моя хороша, ти коли повертаєшся? Я вже рахую дні.

Марта подивилася на Оксану, потім на Діану.

— У п’ятницю.

— Нарешті. Може, приїду ввечері? З вином, чимось смачним. Відзначимо твою вчену перемогу.

Діана беззвучно підвела брови. Оксана стисла долоні під столом.

— Приїжджай, — сказала Марта. — На восьму. Я приготую вечерю.

— Скучила?

Марта заплющила очі на секунду.

— Дуже.

— Я теж. Ти навіть не уявляєш, як мені тебе бракувало. Ці дні були пекельні.

Оксана дивилася на його ім’я на екрані. У голові спливали його повідомлення їй: «сумую за домашньою їжею», Діані: «вирішую майнове питання», Марті: «ти мені потрібна». Один чоловік, три сцени, одне дешеве світло.

— Тоді до п’ятниці, — сказала Марта.

— До п’ятниці, моя любов.

Дзвінок урвався. У кафе стало тихо.

— Він сам обрав дату, — сказала Діана.

Оксана сховала теку в сумку. Усередині вже не було тремтіння. Лише ясне, майже небезпечне очікування. У п’ятницю Сергій прийде туди, де на нього чекатимуть усі.

У п’ятницю ввечері Сергій Романенко вибирав між свіжим букетом і однією трояндою, ніби вирішував не квіткове питання, а долю власної величі. Він стояв біля квіткового кіоску поруч із зупинкою, тримав телефон біля вуха й роздратовано дивився на цінник. Грошей у гаманці було менше, ніж вимагала звична роль. Після продажу машини життя стало незручним: таксі з’їдало зайве, зарплата ще не прийшла, сімейний рахунок перестав бути відкритим.

— Та заїду я на таксі, — говорив він Павлові Марчуку. — Просто зараз до людини треба. Потім обговоримо.

Із трубки долинув сміх. Павло щось сказав про чергову прихильницю.

— Не заздри. Уміти треба.

Сергій скинув виклик і показав на троянду з дальнього відра.

— Оцю.

Продавчиня подивилася на квітку, потім на нього.

— Вона вже постояла. Візьміть краще інші, свіжіші.

— Мені одну. Гарну.

— Гарні дорожчі.

Сергій помовчав. На обличчі з’явилася та сама усмішка, якою він пом’якшував офіціанток, адміністраторок і жінок, що надто швидко повірили в його голос.

— Там усього пелюстка прим’ята.

— Як скажете.

Вона загорнула троянду в прозору плівку. Бутон тримався, але край темнів, стебло біля листка було подряпане. Сергій помітив це, однак вирішив, що при м’якому світлі ніхто не стане роздивлятися квітку. Головне — жест. Жінки люблять жести, особливо коли хочуть вірити.

Він узяв троянду, глянув на своє відображення в склі кіоску, поправив комір і набрав Марту.

— Я виїжджаю.

— Добре. Чекаю.

— Голос дивний.

— Хвилююся. Давно не бачила тебе.

Сергій задоволено всміхнувся.

— Значить, вечір буде особливий.

— Так, — сказала Марта після короткої паузи. — Дуже.

Він не помітив, як прозвучало останнє слово.

У квартирі Марти вже зібралися гості. Марта боялася, що руки видадуть її раніше за слова, тому займала себе дрібницями: переставляла тарілки, поправляла серветки, перевіряла воду в чайнику, хоча все було готово. Оксана стояла біля вікна. На ній була темна сукня без прикрас, волосся зібране просто, щоб не лізло в обличчя. У сумці лежали копія позову, документи по машині, виписки, знімки детектива, список речей Сергія. Наталія зранку ще раз нагадала: жодних погроз, жодних ударів, жодних спроб утримувати його силою. Вручити папери, окреслити позицію, фіксувати поведінку, якщо почнеться скандал…