Випробування нахабством: як один неоплачений чек допоміг мені зняти рожеві окуляри

Поліна затиснула телефон плечем, продовжуючи орудувати пуходеркою. Зефір невдоволено сопів.

— Поліно, здрастуй, — у слухавці почувся глибокий стражденний зітх. Свекруха зітхала так важко, ніби самотужки штовхала навантажену баржу проти течії. — Ілюша сказав, ти відмовляєшся допомогти хворій матері.

— Ілля передав вам усе абсолютно правильно. Доброго ранку, Тамаро Аркадіївно.

— Знаєш, дівчинко моя, — тон свекрухи миттєво змінився з жалісливого на повчальний. — Гроші — це пил, а от здоров’я рідних — це капітал. Колись і тобі знадобиться склянка води.

— Якщо мені знадобиться склянка води, я найму кур’єра, — відрізала Поліна. Із Зефіра летіла біла шерсть, осідаючи на її фартусі. — Ви подзвонили просто посваритися чи є конструктив? У мене клієнт на столі нервує.

Короткі гудки. Поліна всміхнулася, кинула телефон у кишеню фартуха й увімкнула фен. Озон, запах кокосового кондиціонера для шерсті й гул компресора швидко витіснили з голови побутовий негатив.

Опівдні до салону ввалилася Люся — адміністраторка, бариста за сумісництвом і головна розвідниця району. Люся вічно жувала жуйку, носила кислотно-рожеві футболки й знала все про всіх.

— Полінко, у тебе знову щось із чоловіком, — Люся плюхнулася за стійку ресепшену. — Ти телефон залишила тут заряджатися, поки Зефіра сушила. Він уже кілька разів вібрував. Я глянула — прийшло пуш-сповіщення від банку. П’ять тисяч списали в магазині «Елітмеблі». Я спершу подумала, ти меблі замовляла, але потім подивилася назву — якась підозріла.

Поліна витерла руки й узяла свій телефон зі стійки. Сповіщення було свіже. Вона відкрила застосунок банку, потім простягнула телефон Люсі…