Випробування нахабством: як один неоплачений чек допоміг мені зняти рожеві окуляри

За кілька хвилин сходовий майданчик наповнився важким тупотом, лайкою й глухими ударами. Вантажники в синіх комбінезонах заносили величезні коробки. Вузький коридор хрущовки явно не був розрахований на такий габарит — чоловіки лаялися крізь зуби, намагаючись протиснути великі деталі.

До квартири занесли величезне узголів’я, матрац неймовірних розмірів та решту частин спального гарнітура «Імператорський спокій». Вітальня швидко перетворилася на склад картону, пінопласту й дерева. Запах фабричного клею та свіжої деревної стружки, змішаний зі звичним ароматом старих шпалер і нафталіну, заповнив квартиру.

Останнім увійшов старший експедитор із планшетом.

— Замовник Ілля Миколайович?

— Так, це я, — випнув груди Ілля.

— Перевіряйте пакування. Розрахунок за залишком — двісті двадцять п’ять тисяч за гарнітур плюс підйом на третій поверх без вантажного ліфта — вісім тисяч. Разом двісті тридцять три тисячі. Бажано готівкою.

Ілля повільно повернувся до Поліни. У його очах була суміш відрепетируваного благання й відчайдушного розрахунку.

— Полю, яка халепа… У мене з банком накладка, операцію заблокували. Виручай, дружино. Оплати, а? Заради мами. Ми ж сім’я. Я потім усе поверну.

Тамара Аркадіївна тут же підхопила:

— Поліночко, я так мучилася… Бог тобі віддячить за доброту!

Вантажники втомлено стояли біля коробок…