Виснажений лев страждав від паразитів, аж поки один чоловік не наважився підійти до нього надто близько

Ольга подивилася на неї.

— Машо, ти справді не розумієш?

Марія розуміла. Просто не хотіла вимовляти.

— Відкати?

— Можливо. Або обготівковування через послуги, яких не було. Я не знаю. Але Савчук тримав її на гачку. А тебе хотіли зробити людиною, яка «помилково провела».

Марія відчула, як у животі скручується тугий вузол.

— А ти?

— Я нічого не підписувала. Але я бачила. Мовчала. Це теж…

Ольга не договорила. На очах виступили сльози.

— У мене мама, Машо. Я одна. Я думала, ну не моя справа. Усі дорослі, самі розберуться. А потім побачила відео з левом. Повне, з чату. І мені стало так соромно, що я вранці не змогла на себе в дзеркало дивитися.

Марія простягнула руку через стіл і накрила її пальці.

— Ти дала запис. Це вже не мовчання.

Ольга схлипнула, але швидко витерла обличчя.

— Є ще одна людина. Павло. Юрист. Він не поганий, просто боягуз. Він бачив договори. Якщо його притиснути не криком, а нормально, може сказати правду.

— Він сьогодні сидів і мовчав.

— Бо Олена Петрівна його тисне. Вона знає, що він підробляв консультаціями для орендарів без дозволу. Дрібниця, але звільнити можна.

Марія заплющила очі. Їй здавалося, що вона стоїть у болоті: кожен крок витягує нагору не опору, а новий бруд.

Коли вона вийшла від Ольги, на вулиці вже сутеніло. У дворі горів один ліхтар, під ним кружляла мошва. Марія йшла до зупинки, тримаючи сумку притиснутою до боку. Телефон завібрував. Повідомлення з незнайомого номера:

«Думаєш, врятувала кицю? Чоловіка посадять, сина затравлять, тебе зроблять злодійкою. Віддай те, що тобі передали, і забудь».

Вона зупинилася. У скронях застукало. За секунду прийшло фото. Артем біля під’їзду бабусі. Знято з машини або з-за дерева. Хлопчик ішов із рюкзаком, нічого не підозрюючи.

Марія не пам’ятала, як набрала Андрія. Не пам’ятала, що сказала. Пам’ятала тільки, як сіла просто на бордюр біля зупинки, бо ноги перестали тримати. Люди обходили її, хтось спитав: «Вам зле?» Вона кивнула, але не тому що погоджувалася. Просто не могла говорити.

Андрій приїхав за двадцять хвилин на таксі. Обличчя в нього було біле, губи стиснуті. Він підняв її з бордюру, забрав телефон, прочитав повідомлення й уперше за всі дні не став заспокоювати.

— Артема забираємо до нас, — сказав він. — Зараз.

— А якщо вони…

— Ось тому й забираємо.

У машині Марію трясло так, що водій кілька разів дивився в дзеркало. Андрій тримав її руку обома долонями. Його пальці були гарячі.

— Я винна, — шепотіла вона. — Це я сказала знімати. Я полізла. Я…

— Ні.

— Якщо з ним щось…

— Ні.

Він повторював це слово знову й знову, ніби ним можна було зачинити всі двері, всі погрози, усе страшне, що вже ввійшло в їхнє життя.

Артем спав у бабусі на розкладному дивані. Коли його розбудили, він злякався, але не заплакав. Наталія Сергіївна стояла в халаті посеред кімнати, тримаючи телефон.

— Що сталося?

Андрій показав їй повідомлення. Вона прочитала, і весь її вчорашній гнів зник так швидко, ніби його змило крижаною водою.

— Господи, — сказала вона. — Це через того мужика?

— Найімовірніше.

Наталія Сергіївна сіла на край дивана. Артем, сонний, дивився то на батька, то на матір.

— Мамо, ми куди?

Марія присіла перед ним.

— Додому. Просто вдома краще.

— Тата посадять?

Андрій опустився поруч.

— Ні. Я зробив дурницю, коли вдарив людину. За це мені доведеться відповідати. Але я не злочинець. І ми доводитимемо правду.

Артем мовчав. Потім спитав: