Я думав, що хижак виводить мене в засідку зграї. Неочікувана розв’язка одного дуже дивного патрулювання

Матвійович не відповів. Він пройшов до печі. Кожен крок давався важко.

Чоботи лишали на підлозі брудні калюжі. Він зупинився біля теплої стінки й почав розстібати штормівку. Пальці не гнулися. Він рвав ґудзики.

Один відлетів, дзенькнувши об бляшане відро. Штормівка впала на підлогу. Потім він задер сорочку.

Павло побачив і замовк на півслові. Його рот лишився відкритим. На голому, подряпаному животі старого лісника лежав мокрий светр.

Із нього стирчали три маленькі сірі мордочки із заплющеними очима, притиснуті одна до одної. Вони дихали. Вони ворушилися. Вони були живі.

— Це… — Павло ковтнув. — Це що? Це вовченята? — Молоко, — сказав Матвійович.

Його голос був чужим, скрипучим, вичавленим. — Козяче. У холодильнику. Грій швидко.

— І бинти неси. Все, що є. Антисептик, перекис, ветеринарний шприц з аптечки. Рухайся, Павле.

Хлопець не ворухнувся. Він дивився на вовченят, і на його обличчі повільно проступало розуміння, змішане з жахом. — Матвійовичу, це ж вовки. Дикі. Їхня мати…

— Їхня мати в капкані. У браконьєрському капкані. За дві години звідси. Лапа розтрощена.

— Вона вмирає. А поруч із нею лежить вовк, який прийшов до мене й попросив про допомогу. Попросив, Пашо. Тягнув за рукав, скиглив.

— Я йому слово дав, що повернуся. Тож грій молоко й збирай аптечку. Пояснюватиму потім. Зараз ніколи.

Він говорив короткими, рубаними фразами. Не просив — наказував. Тим голосом, яким віддавав команди тридцять років.

І якому підкорялися всі: від молодих інспекторів до районного начальства. Павло сіпнувся, як від удару струмом. Схопився й кинувся до холодильника.

Матвійович опустився на лаву біля печі. Поклав згорток із вовченятами на коліна й притулився спиною до теплої цегляної стінки. Тепло повільно проникало крізь мокру сорочку, крізь шкіру, крізь м’язи, добираючись до замерзлих кісток.

Він заплющив очі. Лише на секунду. На одну секунду.

Крізь гул у вухах він чув, як Павло гримить посудом, як булькає молоко, що ллється в ковшик, як потріскують дрова в печі. І тонкий, настирливий писк у нього на колінах. Три голоси, три життя, що вимагали їжі, тепла й майбутнього.

Він не міг заснути. Не мав права. Попереду була зворотна дорога: дві години розкислим лісом, через розлитий струмок.

З аптечкою й молоком. До вовчиці, яка, можливо, вже перестала дихати. До вовка, який чекав.

Він розплющив очі й подивився на годинник. Минуло три години відтоді, як він залишив Сивого в яру. Три години для пораненого звіра без допомоги — це вічність.

— Павле! — покликав він. — Кидай молоко. Я сам догодую. Збирай наплічник.

— Береш аптечку, ліхтар, мотузку. Підеш зі мною. Хлопець обернувся від плити.

Ковшик у його руці здригнувся. — Куди? Туди? До вовків?

— До вовчиці. Їй потрібна допомога. Мені самому не впоратися.

— Матвійовичу! — Павло поставив ковшик на стіл. Його голос став тихим і обережним, ніби він розмовляв із хворим. — Ви розумієте, що ви пропонуєте?

— Підійти до пораненого дикого звіра, поруч із яким лежить дорослий материй вовк? Це не собака, Єгоре Матвійовичу. Це хижак, він вас розірве, щойно ви наблизитеся.

— Не розірве. Він мене привів. Він мене чекає.

— Він вас чекає, — повторив Павло. У його голосі промайнула тінь сумніву. — Матвійовичу, може, вам… Може, вам здалося? Переохолодження, стрес…

Матвійович підвів на нього очі. Важкі, запалені, червоні від вітру й води, але абсолютно ясні. — Тридцять років у лісі, Пашо. Я знаю, що бачив. Збирай наплічник. Це не прохання.

Павло мовчав. Він стояв біля плити, і в його очах точилася боротьба: страх, здоровий глузд, обов’язок, повага до старого, який знав цей ліс краще за будь-який підручник. І щось іще.

Цікавість. Пекуча, нестримна, молода. Бо якщо Матвійович казав правду, то це було неймовірно.

Це змінювало все, що Павло знав про вовків, про природу, про межу між людиною і звіром. Він кивнув. Мовчки. Повернувся до шафи й почав складати в наплічник бинти, перекис, шприц.

Матвійович узяв ковшик із теплим молоком, умочив палець і підніс до мордочки найменшого вовченяти. Те втягнуло ніздрями запах, сіпнуло головою й уп’ялось беззубими яснами в мокрий палець. Почало ссати, жадібно, відчайдушно, захлинаючись.

Молоко текло по підборіддю, капало на светр. Друге вовченя заскиглило, ткнулося носом у долоню. Третє лежало нерухомо.

Матвійович торкнувся його. Тепле, дихає, але не їсть. Найслабше. Те, що в яру лежало окремо від інших, уже майже здалося.

— Давай, малий, — прошепотів Матвійович, підносячи палець до його рота. — Давай. Не здавайся. Твій батько не здався, і ти не смій.

Вовченя не реагувало. Його крихітне тіло лежало на долоні лісника, як ганчір’яна лялька — безвольне, майже бездиханне. І в цю мить Матвійович відчув такий страх, якого не відчував ні перед браконьєрами, ні перед вовком, ні в крижаному потоці Кам’яного.

Страх утратити того, кого він щойно врятував. Він перевернув вовченя на спину. Крихітне тільце вмістилося на одній долоні.

Ребра просвічували крізь тонку, майже прозору шкіру. Серце билося. Він бачив це.

Швидка, ледь помітна пульсація під лівою лапкою. Але рот не розтулявся. Ковтальний рефлекс згасав, тіло здавалося.

— Павле. Піпетку. Швидко. Хлопець кинув наплічник, метнувся до аптечки…