Я думав, що хижак виводить мене в засідку зграї. Неочікувана розв’язка одного дуже дивного патрулювання

Загримів коробками, склянками, блістерами з пігулками. Піпетки не було. Матвійович вилаявся крізь зуби й озирнувся.

На столі стояв кухоль Павла з вистиглим чаєм. Поруч блюдце, а на блюдці — клапоть марлі, який хлопець використовував замість ситечка. Марля.

Він схопив її, скрутив у тонкий джгут, умочив у тепле молоко. Підніс до мордочки вовченяти. Крапля молока скотилася по марлі й упала на нижню губу.

Вовченя не реагувало. — Давай. Матвійович обережно розтиснув йому щелепи кінчиком мізинця й проштовхнув мокрий кінець марлі в рот.

— Давай, малий. Ссись. Ну. Нічого.

Тіло на долоні було теплим, але інертним, як мішечок із піском. Двоє інших вовченят вовтузилися на светрі, ситі, зігріті, живі, а це помирало. Тихо, без драми. Просто згасало, як дотліваючий жар.

Матвійович підніс його до свого обличчя. Близько. Так, що міг розрізнити кожну ворсинку на крихітних вушках, кожну складочку на заплющених повіках.

Він дихнув на нього. Теплом. Тим теплом, яке йшло з самого нутра, з легень, із серця.

Потім іще раз. І ще. Повільно, рівно, як дихають на замерзлі руки.

Вологе гаряче повітря огортало маленьке тіло. Одна секунда. П’ять. Десять.

Вовченя чхнуло. Крихітне тіло здригнулося. Рот розтулився.

Із горла вирвався тонкий, сиплий писк. І воно почало ссати. Слабо, невпевнено, давлячись і захлинаючись, але ссало.

Його беззубі ясна стиснули мокру марлю, і воно тягнуло молоко, і з кожним ковтком його тіло ставало трохи теплішим, трохи живішим, трохи ближчим до цього світу. Матвійович сидів нерухомо, боячись поворухнутися. Боячись сполохати це крихке, неможливе диво.

По його щоці, від скроні до підборіддя, прокреслила доріжку самотня крапля. Не дощ, не піт. Він навіть не спробував її змахнути.

Павло стояв біля столу з наплічником у руках. Він бачив усе й мовчав. Бо говорити було нічого.

Бо перед ним старий, змучений, промоклий до кісток чоловік тримав на долоні життя, яке важило менше за яблуко. І це життя чіплялося за його палець, як за єдиний якір в океані небуття. Павло відвернувся, шморгнув носом, почав мовчки складати наплічник.

За двадцять хвилин усі три вовченяти були нагодовані, загорнуті в сухий рушник і вкладені в картонну коробку з-під тушонки, вистелену старою фланелевою сорочкою Матвійовича. Коробку поставили біля печі, на безпечній відстані, але досить близько, щоб тепло м’яко огортало сплячих щенят. Найменше лежало посередині, між братами.

Воно дихало рівно, воно їло, воно жило. — Сторожку не замикай, — сказав Матвійович, натягуючи сухий светр, який Павло дістав зі свого наплічника. Светр був замалий, обтягував широкі старечі плечі, але був сухий і теплий.

— У піч підкинь перед виходом. Якщо не повернемося до ночі… якщо не повернемося, вовченят годуй кожні дві години. Козяче молоко, тепле, через марлю.

— Повернемося, — сказав Павло. Він стояв біля дверей у повному спорядженні, з наплічником за спиною, у гумових чоботях і непромокальній куртці. Його обличчя було бліде, але очі палали.

— Повернемося, Матвійовичу. Ходімо. Вони вийшли в дощ.

Він не послабшав, а якщо й що — став іще лютішим. Пориви вітру жбурляли холодні струмені в обличчя, в очі, забивали подих. Ліс зустрів їх стіною води й мороку.

Небо затягло так щільно, що, здавалося, настали сутінки, хоча до вечора було ще далеко. Матвійович ішов першим. Він знав дорогу кожною клітиною тіла, кожним мозолем на ступнях.

За ним, намагаючись ступати в його сліди, йшов Павло. Хлопець мовчав. Він ніс у наплічнику десять кілограмів медикаментів, молока, мотузки й іще бозна-чого, і це мовчання було кращим за будь-які слова.

Воно означало довіру. За сорок хвилин вони вийшли до Кам’яного. Струмок став іще ширшим, вода піднялася.

Мутний потік ніс уламки гілок і шматки дерну, відірвані від берега. Павло подивився на цю ріку й присвиснув. — Ви це перейшли? Убрід? Із вовченятами на животі?

Матвійович не відповів. Він шукав місце для переправи. Знайшов: метрів за двадцять вище за течією, де потік розділявся на два рукави, огинаючи великий валун.

Там було мілкіше. Він ступив у воду першим. Крижаний удар знайомо перехопив подих.

Ноги обпекло. Але він був готовий. Він знав, що чекає.

Павло йшов слідом, тримаючись за його ремінь. Хлопець шипів крізь зуби, його обличчя збіліло. На середині потоку його хитнуло, він схопився за плече Матвійовича.

Старий устояв, утримав обох. Вони вибралися на той берег, мокрі до нитки, тремтячі, але цілі. — Далі, — сказав Матвійович. — Не стоїмо, рухаємося.

Вони йшли ще годину. Ліс ставав густішим, темнішим. Ялинник зімкнувся над головою, перетворивши стежку на тунель.

Тут дощ майже не діставав, але з хвої безперервно сочилася вода, і повітря було настільки вологим, що здавалося, ним можна захлинутися. Пахло смолою, мохом і чимось звіриним. Матвійович сповільнив крок.

Вони були близько. Він упізнав місце. Ось повалена ялина, за якою він ховався від браконьєрів.

Ось схил яру, поритий слідами його чобіт. І запах. Густий, важкий, настояний на крові й мокрій шерсті.

Він зупинився й підняв руку. Павло завмер за його спиною. Матвійович повільно підійшов до краю яру й подивився вниз.

Серце зупинилося. Перезапустилося. Вдарило з подвоєною силою.

Порожньо. Лігво було порожнє. Вовчиці не було.

Сивого не було. Лише прим’ята трава, просякнута кров’ю, і іржавий капкан на ланцюгу, розкритий, мертвий, схожий на щелепу здохлої риби. Матвійович стояв і дивився на порожній яр, і всередині нього щось ламалося.

Повільно, зі скрипом, як ламається дерево під вагою снігу. — Пішли, — прошепотів він. — Вони пішли.

— Може, це й на краще? — обережно почав Павло. — Якщо вовчиця змогла встати й піти, значить…

— Не змогла. Вона не могла йти. Лапа розтрощена. Він її потягнув.

— Або… або вона… — він не договорив, бо побачив слід. На мокрій глині схилу, чіткий, як відбиток: не лапа — борозна.

Довга, глибока, що тяглася від лігва вгору схилом і далі, в хащу ялинника. Вовчицю волокли. Або вона повзла…