Я думав, що хижак виводить мене в засідку зграї. Неочікувана розв’язка одного дуже дивного патрулювання

Так, як довіряють лише ті, хто ще не знає, що світ може завдавати болю. Він застебнувся назад, перекинув рушницю за спину, затягнув ремінь тугіше. Потім зняв чоботи, зв’язав їх шнурками й повісив на шию.

У чоботях через потік не перейти: наберуть води, стануть якорями на ногах. Босі ступні торкнулися мокрої глини берега. Холод обпік шкіру, мов окріп.

Він стиснув зуби й ступив у воду. Перший крок. Вода по кісточки. Пекуче холодна.

Каміння на дні гостре, слизьке, вкрите мулом. Пальці ніг вчепилися в ґрунт. Другий крок. По коліна.

Течія штовхнула вбік. Він хитнувся, виставив руку для рівноваги. Третій крок. По стегно.

Холод поповз угору тілом, як жива істота. Обхопив поперек, стиснув груди. Подих перехопило.

Він розтулив рота, хапаючи повітря, але повітря було мокре, важке. Легені обпекло. Четвертий крок. По пояс.

Течія вдарила по-справжньому. Він відчув, як ноги відриваються від дна. Схопився за валун.

Пальці зісковзнули по мокрому каменю. Нігті вп’ялися в тріщину. Втримався.

Вода ревла довкола. Била в груди. Намагалася перекинути, потягти, проковтнути.

Вовченята під сорочкою запищали. Вони відчували холод. Він підбирався до них знизу, крізь мокру тканину, крізь тіло людини, яке вже не могло їх зігріти.

— Ні! — прохрипів Матвійович. — Ні! Він відштовхнувся від валуна, ступив.

Нога провалилася в яму на дні. Він пішов по груди. Крижана вода залила пахви.

Рушниця за спиною потягла вниз. Він рвонувся вперед. Ще крок. Ще.

Дно почало підійматися. По пояс. По стегно. По коліна.

Він вивалився на протилежний берег, як викинута риба. Упав навкарачки, і його знудило. Жовчю, водою, страхом.

Тіло трясло великим, некерованим тремтінням. Ноги були білі, нечутливі. Він не міг поворухнути пальцями.

Він лежав обличчям у багнюці, і дощ гатив по його спині, і він чув лише рев крові у вухах і тонкий жалібний писк вовченят. Живих вовченят. Під своєю сорочкою.

Хвилину він лежав так, може, дві. Потім змусив себе підвестися. Натягнув чоботи на крижані, мокрі ноги.

Руки не слухалися. Шнурки плуталися в неслухняних пальцях. Він зав’язав абияк.

Підвівся. Хитнувся. Встояв. Пішов далі.

Одна нога перед другою. Знову. І знову. І знову.

Ліс довкола став чужим, ворожим. Дерева розпливалися перед очима. Стежка пірнала то вгору, то вниз, і кожен підйом здавався горою, кожен спуск — прірвою.

Він утратив лік часу. П’ять хвилин. П’ятнадцять. Тридцять. Він просто йшов.

Бо зупинитися означало лягти, а лягти означало не встати. А не встати означало, що три створіння на його животі замерзнуть тихо, без крику, без болю. Просто заснуть.

І він не міг цього допустити. Він думав про Сивого. Про те, як вовк лежить зараз поруч із вовчицею, закриваючи її своїм тілом.

Один. У мокрому, холодному яру. Без їжі, без допомоги, без надії, окрім слова старого, яке той кинув, ідучи. «Я повернуся».

Чи дотримає він його? Чи вистачить сил? Чи має він право підвести звіра, який переступив через мільйон років еволюції й попросив допомоги у свого головного ворога?

Сторожка з’явилася раптово. Просто виникла із сірої пелени дощу. Темний зруб, перекошений ґанок, дим із труби.

Дим. Павло. Хлопець не спав. У вікні горіло світло.

Матвійович піднявся на ґанок і штовхнув двері. Вони розчинилися з протяжним скрипом. Тепло вдарило в обличчя, як кулак.

Густе, пічне, просочене запахом сухих дров і підгорілої каші. Після годин крижаного дощу це тепло було майже болісним. Шкіра запекла, вкрилася сиротами.

В очах потемніло. Він схопився за дверний косяк, щоб не впасти. Павло сидів за столом над картою, розкладеною між кухлем чаю й ноутбуком.

Його голова сіпнулася вгору. Очі розширилися. — Єгоре Матвійовичу, що з вами? Ви… Ви весь мокрий. Де ваша куртка?