Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване
«У нас?» «З мамою».
«Нічого». Слово прозвучало надто густо.
Олеся дивилася в екран нерухомо. «Романе, нічого не сталося».
«Тоді чому ти так сказав?» «Як?» «Як людина, яка захищається».
Він усміхнувся, без радості. «Сімейна риса у вас — бачити мене наскрізь». Не йди від відповіді.
У цей момент із коридору долинув тихий звук. Рипнули двері гостьової кімнати. Роман повернув голову.
Валентина Павлівна стояла в напівтіні коридору. Вона, мабуть, почула голоси. Їхні погляди зустрілися.
Олеся на екрані сказала: «Мама поруч?» Роман повільно повернувся назад. «Так».
«Поклич її».
«Навіщо?» «Поклич». Він не хотів, але відмовити означало б визнати, що він боїться.
«Валентино Павлівно», — сказав він, не обертаючись. «Олеся хоче поговорити». Вона зайшла на кухню.
Обличчя було спокійне, але очі важкі. Роман поставив телефон на підставку так, щоб їх обох було видно. Олеся дивилася на матір.
— Мамо, що ти йому сказала? — спитала Олеся.
Валентина Павлівна не відповіла відразу.
— Правду.
— Яку саме?
— Що ти переживала. Що в тебе є колега Назар. Що я не знаю, що між вами.
Олеся зблідла від злості.
— Ти з глузду з’їхала?
— Можливо.
— Ти навіщо це зробила?
— Бо він має право знати, що не тільки він сидить тут сам і мучиться.
— Що?
— Олесю…
— Ні, мамо, ти зараз договориш. При моєму чоловікові. До кінця.
Валентина Павлівна стиснула губи. Роман дивився на них і раптом зрозумів, що опинився в центрі чужої давньої війни. Значно давнішої за його шлюб. Значно глибшої за цей вечір, Назара й учорашній масаж.
— Ти завжди так? — сказала Олеся. Голос її тремтів. — Спочатку ніби допомагаєш, потім ніби випадково встромляєш ніж. А потім кажеш, що хотіла як краще.
— Я справді хотіла як краще.
— Для кого?
Валентина Павлівна мовчала.
— Для себе? Щоб я там не була надто щасливою. Щоб Рома почав сумніватися. Щоб у нас теж усе стало брудним, як у тебе з татом.
— Не смій! — голос Валентини Павлівни став низьким.
— Тоді не лізь у мій шлюб. Ти сама мене попросила приїхати. Допомогти, а не ламати.
— Він уже був зламаний, якщо одного імені вистачило, щоб він на тебе так подивився.
Олеся різко перевела погляд на Романа.
— Ось тепер ми дійшли до головного.
Він відчув, як у нього перехопило подих.
— Олесю, що між вами сталося?
— Нічого, — сказав він.
Валентина Павлівна заплющила очі. І цей рух усе зіпсував. Олеся побачила, звісно, побачила.
— Мамо…
Тиша.
— Мамо, — повторила Олеся вже іншим голосом. — Що ти зробила?
Валентина Павлівна розплющила очі.
— Нічого такого, чого не можна зупинити.
Роман різко встав.
— Навіщо ви це кажете?
Олеся дивилася в екран так, ніби перестала кліпати.
— Що значить «нічого такого, чого не можна зупинити»?
Валентина Павлівна сказала тихо:
— Я перейшла межу. Але не ту, про яку ти думаєш.
— Яку?
— Я була надто близько. Надто відверто говорила. Я дозволила собі зайве.
«Було щось іще?» «Ні».
«Ти її торкався?» «Ні».
«Ти хотів?» Запитання вдарило так, що він не відразу зміг вдихнути.
Валентина Павлівна різко сказала: «Олесю, не треба! Мовчи!» — одне слово, холодне, жорстке. І Валентина Павлівна замовкла.
Олеся знову подивилася на Романа. «Ти хотів?» Він дивився на неї, на свою дружину, на жінку, яку любив, і вперше за багато років зрозумів, що правда може бути не очищенням, а покаранням. «Я не хотів зрадити тебе», — сказав він.
Олеся всміхнулася, слабо, боляче. «Це не відповідь». Він опустив очі.
«Так, на секунди. У думках, у тілі, я не знаю. Я зупинився, але… Так, я не був кам’яним».
Олеся відкинулася назад. Десь за її спиною за кордоном світився чужий дорогий номер. Велике вікно.
Нічна лінія міста. Красивий, холодний світ, де вона була сама. І тепер між ними стояла не відстань, а зовсім інше.
Валентина Павлівна прошепотіла: «Пробач». Олеся навіть не подивилася на неї.
— Їдь завтра вранці.
— Так.
— Ні, не завтра. Зараз.
Роман підвів голову.
— Олесю, ніч.
— Мені байдуже.
— Вона нікуди зараз нормально не поїде.
— Тоді хай сидить на вокзалі, у готелі, де завгодно, тільки не в моїй квартирі.
Валентина Павлівна випросталася. «Я поїду».
«Чудово».
Олеся подивилася на Романа. «А ти…» Вона замовкла, і ця пауза була страшніша за крик. «Що я?» — спитав він тихо.
«А ти більше не кажи мені сьогодні, що любиш». Він ніби дістав удар. «Олесю, не треба».
«Між нами нічого не було. Між вами вже було достатньо». Вона потягнулася до екрана.
«Я передзвоню, коли зможу говорити спокійно. Зараз не можу».
«Зачекай».
«Ні». Дзвінок обірвався, екран згас. На кухні залишилися тільки Роман і Валентина Павлівна.
На столі стояла недоїдена вечеря. У мийці капала вода. Десь у кабінеті перезавантажений комп’ютер знову тихо гудів, ніби світ продовжував працювати, не помічаючи, що в цій квартирі щойно щось обвалилося.
Роман стояв нерухомо. Потім повільно повернувся до Валентини Павлівни. «Збирайтеся».
Вона кивнула. «Так».
«Я викличу таксі».
«Не треба. Я сама».
«Я викличу таксі», — повторив він.
Голос у нього був порожній. Валентина Павлівна не сперечалася. Вона пішла до гостьової кімнати.
Роман залишився на кухні. Телефон лежав на столі екраном догори. Він чекав, що Олеся напише, подзвонить, скаже бодай щось.
Але екран мовчав. За п’ятнадцять хвилин Валентина Павлівна вийшла з сумкою. У бежевому тренчі, з акуратно зібраним волоссям.
Майже така сама, як учора ввечері, коли стояла за дверима. Тільки тепер між тим моментом і цим лежала прірва. «Таксі за сім хвилин», — сказав Роман… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
