Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване

Ця схожість не виправдовувала нікого, але позбавляла зручної ролі жертви. Роман хотів би стояти на чистому боці й дивитися на Олесю згори вниз, вимагаючи пояснень. Але правда виявилася нижчою, каламутнішою, ближчою до землі: обоє зупинилися, але обоє зробили це запізно, після тієї самої секунди, яку вже не можна викреслити.

Симетрія. Брудна, майже знущальна. «Не одразу».

У нього «не одразу». У неї «не одразу». Ніби вони обоє стояли по різні боки світу й одночасно перевіряли, скільки можна собі дозволити до падіння.

«Але я зупинила», — сказала вона. «Я сказала, що люблю чоловіка, що це помилка. І пішла».

Роман мовчав.

— Ромо?

— Він тебе поцілував?

— Майже.

— Що значить «майже»?

— Він нахилився, я не відштовхнула в першу секунду. Потім відштовхнула.

— Тобто як у мене?

— Так.

Він розсміявся низько, глухо.

— Яка гарна сім’я.

— Не треба.

— Ні, справді. Ти за кордоном ледь не цілуєшся з колегою, я вдома ледь не дозволяю твоїй матері зайти далі, а потім ми обоє кажемо: «але ж не до кінця».

— Я не виправдовуюся.

— Я теж.

— Тоді що ми робимо?

Він подивився на своє відображення у склі.

— Не знаю.

Він заплющив очі. Ця фраза мала б зігріти, але вона лише зробила болючіше. «Я теж».

«Але я не можу зараз пробачити тобі за маму».

«А я не можу зараз не думати про Назара».

«Значить, нам обом потрібен час».

«Час нічого не виправляє сам по собі».

«Знаю».

«Він буде на зустрічі?» «Хто?» «Не роби так».

Вона видихнула. «Так, він бере участь у проєкті. Я не можу просто прибрати його з кімнати».

«А з бару можеш?» «Можу».

«Із вечірніх повідомлень?» «Так».

«Зробиш?» «Так».

Він хотів повірити, але віра тепер стала не почуттям, а роботою. Важкою, щоденною, з неприємним присмаком. «Я ввечері подзвоню», — сказала Олеся.

«Не знаю о котрій».

«Добре».

«І ще, Ромо?» «Так».

«Не дзвони мамі. Не пиши. Я сама з нею розберуся».

Я й не збирався. «Дякую». Дзвінок закінчився.

Роман опустив телефон. Деякий час він просто стояв посеред кімнати. Потім підійшов до столу, сів перед комп’ютером і відкрив робочий чат.

На екрані блимали повідомлення. Хтось просив терміново подивитися лог, хтось позначив його в обговоренні, хтось написав «Рома, ты здесь?» Він надрукував «Так, зараз подивлюся». І раптом зрозумів, що ця фраза стосується не лише роботи.

«Так, зараз подивлюся». На себе, на дружину, на свій шлюб. На те, що вони обоє зробили і чого не зробили.

Тільки дивитися було страшно, бо іноді правда не має вигляду викриття. Іноді правда має вигляд двох людей, які люблять одне одного, але в потрібний момент обоє не відступили одразу. І вже незрозуміло, який біль сильніший: зрада тіла чи та секунда мовчання, у яку людина вже майже погодилася.

Увечері Олеся не подзвонила. О восьмій надіслала повідомлення. «Зустріч затягнулася, потім командна вечеря. Я постараюся піти раніше». Роман прочитав. «Командна вечеря. Назар. Бар готелю. Постараюся піти раніше».

Він відчув, як усередині знову піднімається темна хвиля. Написав. «Він там буде?» Відправив.

Відповідь прийшла швидко: «Так, але там буде вся команда».

Він подивився на повідомлення, потім набрав: «Дуже заспокоює» — і стер.

Написав: «Добре». Відправив. Вона відповіла.

«Я розумію, що ти злишся». Він написав. «Ти не розумієш. Ну, гаразд». Знову стер і просто не відповів. О дев’ятій він спробував поїсти.

Не зміг. О десятій увімкнув фільм. Не зрозумів жодної сцени.

Об одинадцятій відкрив фотографію Олесі на далекому острівному курорті й довго дивився на неї. На тій фотографії вона сміялася. Ще не було Назара.

Не було Валентини Павлівни в їхній квартирі. Не було цих розмов, де кожне слово ріже. Чи, може, все вже було? Може, зрада ніколи не з’являється раптом… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇