Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване

«Я поїду до неї завтра», — сказала Олеся. «Сама?» «Так».

«Добре».

Вона гірко всміхнулася. «Знову це слово».

«Я не знаю інших».

«Я теж». До спальні вони тієї ночі не пішли разом, Олеся сказала: «Я ляжу в гостьовій».

Роман хотів заперечити. Не заперечив. Вона взяла зі шафи чисту білизну, подушку, ковдру.

Пройшла повз нього коридором. На секунду зупинилася. «Я не караю тебе».

«Знаю».

«Просто поки не можу лягти поруч і не думати».

«Про них?» Олеся подивилася на нього.

«А про вас обох». І зачинила двері. Роман залишився в коридорі.

У їхній квартирі знову стало тихо. Тільки тепер вони обоє були вдома, і все одно між ними лежала порожнеча. Наступного дня Олеся поїхала до матері.

Роман не питав подробиць, коли вона повернулася, але вона сама розповіла. Валентина Павлівна відчинила двері одразу, ніби чекала на порозі весь день. Виглядала погано, без укладки, без звичної впевненості, з опухлими очима.

Вона спробувала обійняти доньку, але Олеся відступила. І сказала лише одне. «Не треба».

Потім вони сиділи на кухні у Валентини Павлівни. Тій самій кухні, де Олеся колись у дитинстві робила уроки, їла млинці, плакала через перше кохання, сперечалася з матір’ю про сукні, мріяла про доросле життя. І ось тепер доросле життя прийшло туди в найпотворнішому вигляді.

Валентина Павлівна плакала, просила пробачення, казала, що не розуміє, що на неї найшло, що після розлучення почувалася старою, непотрібною, прозорою, що побачила Романа втомленим, самотнім, вдячним за турботу. І на секунду їй захотілося знову відчути себе жінкою, яку помічають. Олеся слухала, майже не перебиваючи.

Потім сказала:

— Ти могла вибрати будь-якого чоловіка для цієї дурної перевірки своєї жіночності. Будь-якого. Але вибрала мого чоловіка.

Валентина Павлівна закрила обличчя руками.

— Я не вибирала.

— Вибрала. Просто не встала й не пішла, коли треба було. Як і він.

Потім Олеся сказала те, після чого мати перестала плакати:

— Ти більше не моя безпечна людина.

Валентина Павлівна підвела голову.

— Донечко…

— Ні. Не зараз. Може, колись я зможу знову з тобою розмовляти. Може, ні. Але зараз я не можу навіть чути, як ти називаєш мене донечкою.

І пішла. Роман слухав це ввечері на кухні.

Олеся говорила рівно, без сліз. Але він бачив, як тремтять її пальці на чашці. «Я думала, кричатиму», — сказала вона.

«А я просто сиділа й дивилася на неї. І розуміла, що мами, яку я знала, більше немає». Роман тихо відповів.

«Мені шкода. Мені теж». Вони жили так ще три тижні.

В одній квартирі. У різних кімнатах. Не як чужі, але й не як чоловік і дружина.

Такий побут був болісніший за відкриту сварку. У ньому не було вибуху, зате було безкінечне обережне ходіння навколо болю: не грюкнути дверцятами, не зачепити випадковою фразою, не спитати зайвого, не торкнутися плеча в проході. Вони ніби жили серед уламків і щодня вчилися не наступати на найгостріші.

Іноді вечеряли разом, іноді дивилися новини, іноді обговорювали побутові речі. Одного разу навіть засміялися через якусь безглузду рекламу, і обоє тут же замовкли, ніби злякалися цього сміху. Роман більше не працював ночами.

Олеся більше не зникала в телефоні. Вони обоє стали правильнішими, обережнішими, чеснішими. Але щастя в цьому не було.

Була дисципліна після катастрофи. Як після аварії люди починають їздити повільно, пристібатися, дивитися в дзеркала, але все одно кожен різкий звук гальм змушує серце падати вниз. Вони намагалися, справді намагалися.

Ходили до сімейного психолога, розмовляли. Розбирали самотність, втому, межі, довіру. Роман визнав, що надто довго ідеалізував Олесю і тому не помічав живої людини поруч.

Олеся визнала, що їй подобалося бути бажаною не лише для чоловіка. Обоє визнали, що «майже» — це не невинність, а попередження. Але була одна річ, яку не вдалося розібрати.

Валентина. Вона стояла між ними навіть тоді, коли її імені не вимовляли. Якщо Олеся дивилася на Романа надто довго, він розумів: вона знову уявляє той вечір.

Якщо Роман випадково проходив повз гостьову кімнату, йому згадувалися двері, за якими Валентина тоді зникла. Якщо в розмові звучало слово «мама», обоє замовкали. За два місяці Олеся сама сказала.

«Я не можу». Вони сиділи на балконі. Був теплий вечір, унизу шуміла вулиця.

На сусідньому балконі хтось поливав квіти. Роман уже знав, що вона скаже. Напевно, знав давно.

Просто чекав, хто вимовить першим. «Я люблю тебе», — сказала вона. «Але щоразу, коли ти підходиш до мене, я згадую її. І ненавиджу себе за це. Ненавиджу тебе. Потім шкодую, потім знову ненавиджу. Я так не хочу жити». Він дивився вниз на світло фар. «Я теж не можу», — сказав він… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇