Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване

Наступного вечора він прибрав квартиру. Не тому, що чекав свята, а тому, що не міг сидіти без діла. Витер пил, виніс сміття, розібрав завал на кухні, виправ постільну білизну.

Довго стояв у вітальні перед диваном, на якому все почалося, потім зняв плед, склав його й прибрав у шафу. Безглуздий жест, дитячий, ніби можна прибрати річ і разом із нею прибрати пам’ять. Не можна.

Але він усе одно прибрав. Олеся приїхала о 23:16. Він почув звук ключа в замку й став посеред передпокою. Двері відчинилися.

Вона зайшла з валізою, у темному пальті, із зібраним волоссям, бліда після дороги. Під очима тіні. На обличчі втома, яку не приховував жоден макіяж.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного. Потім Роман зробив крок уперед, Олеся не відступила, але й не кинулася до нього. Він зупинився.

«Привіт», — сказав він. «Привіт». Слово прозвучало чужо.

Вона поставила валізу біля стіни, зняла пальто. На пальці була обручка. Роман одразу помітив і зненавидів себе за те, що першим ділом подивився саме туди.

Олеся теж помітила його погляд. «Я надягла», — сказала вона. «Я бачив».

«Не знаю, чи правильно».

«Я теж не знаю». Вона кивнула.

У цій фразі було надто багато їхнього нового життя. Вони пройшли на кухню. Не в спальню, не у вітальню.

На кухню. Ніби обоє розуміли: починати треба там, де все було сказано вголос. Роман поставив чайник.

Олеся сіла за стіл, поклала руки перед собою. Вона виглядала так, ніби за останню добу постаріла на кілька років. Не зовні, внутрішньо.

— Я пішла з проєкту, — сказала вона раптом.

Роман обернувся.

— Що?

— Формально не пішла остаточно. Мене перевели. Я здала документи, передала справи. Сказала, що через сімейні обставини не можу там залишатися. За тиждень проєкт забере інша команда.

— Через Назара?

— Через нас.

Він мовчав. Олеся подивилася на нього.

— Не радій. Це не жертва заради тебе. Я просто зрозуміла, що якщо залишуся там ще на місяць, то або щовечора доводитиму тобі, що в номері нікого немає, або почну ненавидіти тебе за ці перевірки. І себе за те, що дала привід.

— Я не хотів перетворюватися на наглядача.

— Але перетворювався б.

Він не став сперечатися, бо вона мала рацію. Чайник клацнув.

Роман налив чаю. Поставив перед нею чашку. Сів навпроти.

— Ти бачила його перед від’їздом?

— Так.

Усередині все стиснулося, але він витримав.

— І?

— Він сказав, що якби обставини були іншими, він би боровся за мене.

Роман усміхнувся. Яка шляхетність.

— Я відповіла, що обставини не інші і що боротися нема за що.

— Це правда?

Олеся довго дивилася на нього.

— Так. Але якщо ти питаєш, чи було мені приємно чути таке від чоловіка, який бачив у мені не втомлену дружину на відстані, а красиву жінку поруч, то так, було. І мені за це соромно.

Роман опустив очі. Ось вона знову — правда. Без красивої обгортки, без зручного виправдання.

— Дякую, що сказала, — промовив він.

«Нема за що дякувати. Я надто пізно почала говорити правду».

«Ми обоє».

Вона кивнула. Вони пили чай мовчки. Потім Олеся тихо спитала.

«Ти з мамою говорив?» «Ні».

«Вона писала тобі?» «Один раз».

«Я попросив більше не писати».

Олеся заплющила очі. «Вона писала мені щодня».

«Ти відповідала?» «Ні».

«Хочеш відповісти?» Вона розплющила очі. «Не знаю».

«Тобі доведеться».

«Знаю». Роман уперше за вечір дозволив собі подивитися на неї довше. Не як обвинувач.

Не як людина, яка шукає ознаки брехні. А просто як чоловік. Перед ним сиділа жінка, яку він любив.

І ця жінка була зруйнована не менше, ніж він, тільки її руйнування було іншим. Його вдарили підозрою, спокусою, соромом. Її вдарили одразу з двох боків — чоловічою слабкістю й материнською зрадою… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇