«Я йду від тебе», — ніби нічого й не сталося, промовив чоловік за сніданком, залишивши Люду з трьома дітьми в орендованій квартирі

Богдан підлаштувався під її крок і неголосно спитав, чи все гаразд. Оксана прислухалася до себе. Зустріч не пробудила ні образи, ні жалю, ні бажання довести колишньому чоловікові, як сильно він помилився.

— Так. Уперше за багато років зі мною справді все добре.

Увечері сім’я зібралася на веранді. Олена Савеліївна в’язала й сердито мружилася на петлі. Дарина читала в кріслі, закинувши ноги на підлокітник. Максим із захватом розповідав Богданові про футбольне тренування. Софія заснула в матері на колінах, усе ще стискаючи плюшевого зайця — того самого, з яким колись чекала її на лавці біля дитячого садка.

Дарина відірвалася від книжки й спитала:

— Мамо, ти щаслива?

Оксана подивилася на старшу доньку. Перед нею була вже не розгублена дівчинка з розпатланими косичками, а майже дівчина — розумна, сильна й вродлива.

— Так, сонечко. Я щаслива.

— Добре. Ти це заслужила.

Ще недавно такі слова здалися б Оксані насмішкою. Вона не вірила, що заслуговує на щастя чи здатна стати кимось, окрім дружини й матері. Тепер знала: її право на власне життя не треба отримувати з чужих рук. До цього розуміння вона прийшла через сльози, безсонні ночі, страх і біль, але жоден крок не виявився марним.

Богдан упіймав її погляд і всміхнувся тією самою теплою усмішкою, від якої колись уперше здригнулося серце.

— Про що замислилася?

— Про те, як дивно все влаштовано. Того дня, коли Вадим пішов, мені здавалося, що життя закінчилося. А воно тоді тільки починалося.

— Отже, найкраще ще попереду, — відповів Богдан. — Обіцяю.

Оксана поклала голову йому на плече й заплющила очі. Софія сонно засопіла в неї на колінах. Удалині гавкав собака, із саду тягло жасмином і скошеною травою. Колись її світ розсипався за одним холодним сніданком. Тепер на його місці стояв новий — світлий, надійний і справжній. І це справді був лише початок.